Розділ 38

Бій здавався нескінченним. Кулі розривали повітря, дерева розліталися від ударів, земля тремтіла від вибухів. Катерина вже майже не відчувала рук, коли стискала зброю, а Данило, блідий від втрати крові, тримався лише завдяки силі волі.

— Ми не витримаємо ще одного штурму, — хрипко промовив він, відводячи її за повалене дерево.

Катерина глянула йому в очі, її груди ходили ходуном від важкого дихання.
— Ми витримаємо. Бо я не дозволю тобі здатися.

Та вороги наближалися. Їх було занадто багато. Автомати сипали чергами, перекриваючи всі шляхи відступу. Катерина відчувала, як у грудях стискається від відчаю: ще мить — і кінець.

І тоді це сталося.

Гучний гуркіт двигуна прорізав хаос. З лісу вирвався ще один чорний позашляховик, на повній швидкості врізавшись у машину нападників. Вибух полум’я злетів угору. Із машини вискочили озброєні люди в тактичному спорядженні.

— На землю! — пролунало різке командування.

Данило витріщився на знайому фігуру, яка крокувала крізь дим.
— Це… неможливо…

Катерина озирнулася на нього, не розуміючи.
— Хто це?!

З полум’я вийшов чоловік у бронежилеті, обличчя частково приховане шоломом. Його голос був холодним, але рішучим:
— Ви вже досить воювали самі. Тепер — моя черга прикрити вас.

Катерина відчула, як її серце забилося швидше. А Данило, стиснувши кулаки, ледве прошепотів:
— Це… мій старий командир. Я думав, він мертвий.

Несподіваний союзник відкрив вогонь по ворогах, змусивши їх відступити. У хаосі битви з’явився шанс — тонка нитка порятунку, яку вони мусили вхопити.