Розділ 34

Темний ліс нарешті вивів їх до старої закинутої ферми. Данило, тримаючись за плече, що кривавило, все ще тягнув Катерину вперед, але його кроки ставали важкими.

— Зачекай, — благала вона. — Ти втрачаєш сили!

— Ні, я мушу вивести тебе звідси, — прошепотів він, стискаючи зуби від болю. — Це моя робота.

Катерина різко зупинилася й схопила його за обличчя, змусивши подивитися їй у вічі.
— Досить! Я більше не дозволю тобі віддавати себе, немов твоє життя нічого не варте. Я теж умію боротися, Даниле. І тепер моя черга!

Її рішучість була такою сильною, що він уперше не заперечив. Він лише кивнув, знеможено опустившись до стіни старого сараю.

Тріск. Кроки. Хтось наближався.

Катерина схопила його пістолет. Руки тремтіли, але в очах світився вогонь. Вона сховалася за дерев’яну перегородку, затамувавши подих.

Нападник увійшов, озираючись. Катерина чекала, поки він наблизиться, а потім різко вийшла з укриття.
— Не рухайся! — її голос лунав твердо, хоч усередині серце билося скажено.

Чоловік посміхнувся, роблячи крок уперед. І в ту мить вона натисла на спуск. Постріл розніс тишу ночі. Нападник повалився на підлогу.

Катерина стояла, важко дихаючи, зі сльозами й відвагою в очах. Вона врятувала його.

Вона повернулася до Данила, кидаючи зброю на землю й опускаючись поруч.
— Бачиш? Я теж можу. Тепер ти — під моєю охороною.

Данило, блідий від втрати крові, усміхнувся крізь біль.
— Чорт… Ти найсильніша жінка, яку я коли-небудь зустрічав. І найнебезпечніша для мого серця.

Він обійняв її, і в цій миті вони знали: тепер їхня боротьба спільна.