Розділ 32

Вечір був майже ідеальним. Катерина сиділа біля вогнища просто на березі озера, загорнувшись у плед. Данило розпалив багаття й щось лагодив поруч, час від часу кидаючи на неї теплий погляд.

— Знаєш, — вона усміхнулася, підкидаючи вогнику гілочку, — я навіть забула, що там є світ. Наче ми двоє — і цього достатньо.

Він зупинився, підійшов і сів поруч, обійнявши її.
— Так і є, Кате. Для мене — більш ніж достатньо.

Вони поцілувалися — спершу ніжно, а потім глибше, пристрасніше. Полум’я відбивалося у їхніх очах, серця билися в унісон. І саме в ту мить, коли вона відчувала себе найщасливішою, тиша ночі була порушена.

Тріск. Десь неподалік у лісі зламалася гілка.

Катерина різко озирнулася.
— Ти це чув?

Данило миттєво підвівся, очі стали холодними й зосередженими. Він дістав зброю з кобури, жестом наказав їй залишатися на місці.

Але вже за секунду світло від багаття вихопило постать. Хтось стояв між деревами, темний силует із телефоном у руці.

— Чорт… — прошепотів Данило. — Нас знайшли.

Катерина відчула, як холод пробіг її тілом. Усе, що здавалося таким мирним, в одну мить розбилося на друзки.

Незнайомець щез у темряві, але було зрозуміло: це не випадковий перехожий. Їхній притулок більше не був таємницею.

Данило швидко загасив багаття, схопив її за руку.
— Ми мусимо йти. Зараз же.

Її серце калатало від страху, але в його пальцях, що міцно тримали її, була сила і впевненість. І все ж Катерина знала: попереду на них чекає нова небезпека, ще серйозніша, ніж раніше.