Розділ 30

Цього разу не було криків, пострілів чи тривог. Лише сонце, яке лагідно світило у вікно, і запах кави, що наповнював кухню.

Катерина стояла біля плити у світлому халаті, її волосся було недбало зібране у пучок. Вона щось мурмотіла собі під ніс, перевертаючи млинці на сковороді.

Данило спирався на дверну раму, схрестивши руки на грудях. Він дивився на неї довше, ніж слід, і в його погляді було те, чого вона раніше не бачила — не лише бажання, а й спокій.

— Ти серйозно готуєш сама? — з легкою іронією промовив він. — Я думав, твоя головна зброя — книги, а не сковорідка.

Катерина озирнулася й усміхнулася.
— А ти думав, я вмію тільки тікати від небезпеки?

Він підійшов ближче, обійняв її ззаду, торкаючись губами до шиї.
— Якщо чесно, я думав, що ти вмієш ламати мої правила. І з цим у тебе виходить краще, ніж із будь-якими рецептами.

Вона засміялася, легенько штовхнувши його ліктем.
— Сядь, охоронцю. Ти сьогодні не на службі.

Він послухався, що було дивиною для нього самого. Сів за стіл, спостерігаючи, як вона ставить перед ним тарілку з млинцями.

— Це найнебезпечніша місія у моєму житті, — сказав він, роблячи перший укус. — Бо якщо вони такі ж смачні, як виглядають, я вже ніколи не зможу відпустити тебе з кухні.

— О, ні, — кокетливо відповіла вона. — Тепер ти в полоні назавжди.

Їхній сміх наповнив кімнату. Це був інший бій — не за виживання, а за щастя. І в цій битві вони обоє вже знали: перемогли.