Розділ 29

Проміння ранкового сонця тихо пробивалося крізь фіранки, фарбуючи кімнату золотим світлом. Катерина прокинулася першою. Вона лежала, дивлячись на Данила, який ще спав поруч. Його обличчя було спокійним, без тієї напруги, що завжди жила в його рисах. Уперше вона бачила його таким — мирним.

Вона простягнула руку й обережно торкнулася його щоки. Він ворухнувся, розплющив очі й усміхнувся — тією рідкісною, справжньою усмішкою, яку бачив лише близький.

— Доброго ранку, кохана, — його голос був хрипким від сну, але теплим.

— Доброго, — прошепотіла вона й нахилилася, щоб поцілувати його.

Їхній поцілунок був тихим, без поспіху. Вперше вони могли насолодитися звичайністю — без страху, що ось-ось усе закінчиться.

Катерина закуталася в ковдру й вмостилася на його грудях, слухаючи ритм його серця.
— Знаєш, мені здається, що це вперше я прокидаюся і не боюся, що день принесе нову біду.

Данило провів пальцями по її волоссю, ніжно усміхаючись.
— Це тому, що тепер ми разом. І ніякі вороги нам не страшні.

— Ти впевнений? — вона підняла на нього очі.
— Абсолютно, — він нахилився й торкнувся її губ. — Бо я не дозволю нікому забрати в мене тебе.

Вона засміялася тихо, затиснувши його між обіймами.
— Звучить так, наче я — твоя найбільша здобич.

— Ні, — серйозно сказав він, знову глянувши в її очі. — Ти — моє життя.

Катерина відчула, як серце стислося від ніжності. Вона знала: попереду буде ще багато випробувань. Але цей ранок був доказом, що вони вже перемогли головне — власний страх.