Розділ 28

Вечір був тихим. У квартирі Данила горіло лише м’яке світло настільної лампи, що створювало затишні відблиски на стінах. За вікном шуміло місто, але тут, у цьому маленькому світі, все стихло.

Катерина стояла біля вікна, у легкій сукні, яка ледь торкалася підлоги. Вона дивилася на зоряне небо, і в її очах було відображення спокою, якого вона так довго шукала.

Данило підійшов тихо, обійняв її ззаду, його руки лягли на її талію.
— Знаєш, — прошепотів він, торкаючись губами її волосся, — я досі боюся прокинутися й зрозуміти, що це сон. Що ти — сон.

Катерина обернулася до нього й поклала пальці на його губи.
— Це не сон. Я тут. З тобою. Назавжди.

Їхній поцілунок був спочатку ніжним, обережним, наче обидва боялися зламати крихкість цієї миті. Але з кожною секундою він ставав глибшим, пристраснішим.

Данило підняв її на руки й поніс до спальні. Він поклав її на ліжко, дивлячись так, ніби бачив у ній усе своє життя.
— Ти навіть не уявляєш, як сильно я тебе кохаю, Катю.

— Покажи мені, — відповіла вона, усміхаючись крізь тремтіння.

Його пальці повільно ковзали по її тілу, знімаючи бар’єри, які колись існували між ними. Її руки знаходили кожен шрам на його шкірі, немов намагаючись вилікувати їхніми дотиками.

У цю ніч не було поспіху. Їхні тіла зливалися в єдиному ритмі, але головне було в іншому — у довірі, у тому, що вони дозволили собі бути вразливими одне перед одним.

Її шепіт «кохаю» звучав, як молитва. Його подих на її шкірі — як обіцянка, що він ніколи не відпустить.

І коли за вікном зійшов світанок, вони все ще лежали в обіймах, відчуваючи, що почалася нова глава — не втеча, не боротьба, а справжнє життя. Разом.