Розділ 25

Повітря у складі стало важким, гірким від диму. Десь глибше спрацювала саморобна вибухівка, яку встановив ворог перед боєм. Лампи миготіли, а металеві конструкції вже тріщали, наче ось-ось заваляться.

Данило, весь у крові, але з палаючими очима, схопив Катерину за руку.
— Час йти. Інакше цей склад стане нашою могилою.

Вони бігли вузькими коридорами, минаючи повалених ворогів і розбиті ящики. Дим обпікав легені, очі сльозилися, але кожен крок давав їм сили — бо вони бігли до свободи.

— Даниле… — задихалася Катерина. — Ти поранений…
— Це нічого, — видихнув він, стискаючи її долоню ще сильніше. — Головне, щоб ти була ціла.

Вони вибили двері, й нічне повітря врізалося в обличчя, свіже й холодне. Катерина зупинилася на секунду, аби вдихнути на повні груди, але Данило різко притягнув її до себе.
— Не дивись назад.

Та вона все ж обернулася.

Склад палав. Усередині почалася справжня пожежа — червоні язики вогню піднімалися все вище, облизуючи чорні стіни. А за кілька митей стався вибух. Полум’я прорвалося крізь дах, і нічне небо освітилося, мовби саме місто стало свідком їхньої перемоги.

Катерина закрила очі, притулившись до грудей Данила. Вона відчувала його серцебиття, сильне й живе.
— Ми вибралися… — прошепотіла вона.
— Так, — він поцілував її волосся, тримаючи так, ніби більше ніколи не відпустить. — І ніхто більше не посміє тебе торкнутися.

Полум’я за їхніми спинами вирувало, немов спалювало все минуле. Вони стояли серед нічного поля, обійняті, наче єдине ціле, і вперше зрозуміли: попереду — нова історія. Їхня.