Розділ 24

Склад тремтів від звуків сирен. Червоне світло миготіло по стінах, і все здавалося кривавою пасткою.

Перед Данилом стояв ворог — холодна усмішка, спокійна рука на пістолеті.
— Ти не врятуєш її, Черненко. Вона вже моя.

Данило нахилив голову, його щелепа напружилася.
— Помиляєшся. Вона — моє серце. І ніхто не посміє забрати його в мене.

Він натиснув на курок першим. Постріли пролунили одночасно. Кулі просвистіли поруч, одна зачепила Данила по плечу, змусивши його похитнутися. Катерина закричала, але він навіть не зупинився.

Зброя ворога клацнула — закінчилися набої. Той кинув пістолет і кинувся вперед. Данило теж відкинув свою зброю. Тепер — лише бій двох хижаків.

Їхні удари лунали, мов грім. Кулак у щелепу, удар у живіт, зіткнення тіл. Кров бризнула на підлогу, повітря наповнилося запахом заліза. Катерина, здавалося, перестала дихати, дивлячись на цю боротьбу не на життя, а на смерть.

— Ти слабший, — прошипів ворог, стискаючи Данила за горло.
— Може, — задихнувся той, — але в мене є те, чого в тебе ніколи не буде.

Його очі спалахнули. Він зібрав усю силу й одним ривком вирвався з хватки, вдарив ліктем у скроню ворога, а потім з усією люттю втиснув його голову в бетонну стіну. Той закричав, падаючи.

Данило підняв його, притис до стіни, і його голос пролунав, як вирок:
— Це за Катю.

Останній удар. Тіло ворога безсило впало на холодну підлогу. Тиша опустилася на склад.

Катерина підбігла до Данила, сльози текли по її обличчю. Вона торкнулася його рани, а він, задиханий, але живий, притиснув її до себе.
— Все скінчилося, — прошепотів він, притискаючи її голову до грудей. — Ти вільна.

— Ні, — відповіла вона, стискаючи його ще сильніше. — Ми вільні. Разом.

В їхніх очах світилася не лише перемога, а й те кохання, яке стало сильнішим за смерть і кров.