Розділ 22

Ніч поглинула місто. За його межами, серед покинутих заводів, стояв склад — наче чорна тінь серед пустки. Лише кілька ліхтарів світили перед входом, відкидаючи тремтливі відблиски на мокрий асфальт.

Данило під’їхав на відстань у кілька сотень метрів, заглушив двигун і вийшов із машини. Повітря було важким, гірким. Він поправив зброю за поясом, прислухаючись. Тиша. Лише звук крапель, що стікали з даху.

«Вона там», — майнула думка. І цього було досить, щоб він перестав відчувати страх.

Він ковзнув уздовж бетонної стіни, уникаючи камер спостереження, які миготіли червоними лампочками. Двоє охоронців курили біля дверей, сміялися. Данило діяв швидко: перший удар — ліктем у горло, другий — кулаком по скроні. Їхні тіла впали тихо, наче мішки.

Він відчинив двері й зайшов усередину.

Всередині склад був схожий на лабіринт: довгі ряди ящиків, вузькі проходи, світло ламп денного світла миготіло. Данило рухався, як тінь, прислухаючись до кроків і розмов.

— Кажуть, дівчину привезли сюди, — долинув приглушений голос двох охоронців за рогом.
— Ага. І наш бос хоче, щоб вона залишалася живою. Але я б не проти…

Їхня розмова урвалася, коли Данило вийшов із темряви. Два удари — і обидва впали, навіть не встигнувши підняти тривогу.

Серце билося швидше. Він йшов далі, доки не почув слабкий звук — стукіт, немовби хтось торкався металевих ґрат.

— Катя… — його шепіт розрізав тишу.

За кількома рядами він побачив невелику клітку з ґратами. Усередині — вона. Бліда, втомлена, але жива. Її очі широко розкрилися, коли вона побачила його.

— Даниле…

Він зробив крок уперед — і раптом пролунав різкий звук. Сигналізація. Червоні лампи загорілися по всьому складу.

— Чорт… — він стиснув зуби.

Важкі кроки лунали з усіх боків. Його час вичерпався.

Данило витягнув зброю, ставши перед кліткою, як звір, готовий битися з усіма.
— Тримайся, Катю. Я звідси тебе виведу. Навіть якщо доведеться спалити все це місце до основи.