Розділ 21

Дощ перестав, але місто здавалося ще темнішим, ніж раніше. Данило сидів у машині, стиснувши кермо так, що пальці побіліли. Його думки були тільки про одне — Катерина.

Він дістав телефон і набрав номер.
— Мені потрібна інформація, — його голос був різким, без емоцій. — Усе, що знайдеш про тих, хто сьогодні працював у центрі. Камери, свідки, пересування машин. У тебе дві години.

— Даниле, це ризиковано, — озвався голос на іншому кінці. — Якщо вони зрозуміють, що ти полюєш на них…

— Вони вже забрали в мене усе, що я мав, — перебив він. — Тепер у мене немає меж.

Він вимкнув телефон і кинув його на сидіння. Потім вийшов із машини й попрямував у підпільний клуб, де знав: знайде тих, хто завжди продає інформацію, якщо добре заплатити — або натиснути.

Усередині було задушливо й гучно. Дим, музика, сміх. Але Данило йшов крізь натовп, як ніж крізь тканину. Його погляд був настільки холодним і зосередженим, що люди мимоволі розступалися.

Він знайшов потрібного чоловіка — колишнього інформатора, що завжди торгувався. Схопив його за комір і вдарив об стіну так, що той захрипів.

— Вони забрали її, — сказав Данило тихо, але в його голосі була така лють, що навіть музика в клубі здалася віддаленим фоном. — У тебе є хвилина, щоб сказати мені, хто стоїть за цим. Або ти приєднаєшся до тих, кого я вже поховав.

Чоловік затремтів, намагаючись зберегти гідність, але зустрівшись із його очима, зрозумів: цей чоловік не жартує.

— Добре… добре! — задихнувся він. — Є склад за містом. Вони тримають там людей. Але якщо ти підеш туди сам…

Данило ще сильніше притиснув його.
— Я піду. І я заберу її.

Він відпустив інформатора, той сповз на підлогу. Данило розвернувся й вийшов. Його кроки були впевненими, погляд — сповнений сталевої рішучості.

Полювання почалося.