Розділ 20

Очі Катерини повільно розплющилися. Вона лежала на холодній підлозі, зв’язана мотузками. Приміщення було темним, лише лампа під стелею тьмяно мерехтіла, відкидаючи довгі моторошні тіні.

Її серце гучно калатало — страх змішувався з безсиллям. Кожен рух мотузок боляче врізався в шкіру.

— Нарешті прокинулася, — пролунало з темряви.

Вона підняла голову. Перед нею стояв той самий чоловік із холодними очима, який тримав пістолет біля її скроні в кав’ярні. Тепер він усміхався, наче грав у свою улюблену гру.

— Знаєш, що найцікавіше? — він повільно підійшов, нахилившись так, що його подих торкнувся її вуха. — Черненко зараз ламає собі голову, де ти. А ти — тут, сама. І чим довше він шукатиме, тим менше шансів, що він знайде тебе живою.

Катерина відвернулася, стискаючи губи. Вона не дозволяла йому бачити страх, хоч у грудях усе стискалося.

— Ти даремно намагаєшся бути сильною, — його голос став майже ніжним, але від того ще страшнішим. — Ми знаємо твої слабкості. Друзі, університет, родина. Ти ж не хочеш, щоб через тебе хтось постраждав?

Її дихання перехопило. Він бачив реакцію — і задоволено всміхнувся.

— Подумай добре. Можеш співпрацювати з нами, можеш навіть вижити. Або чекати, поки ми зламаємо тебе по шматочку.

Катерина заплющила очі, стискаючи руки в кулаки. У голові лунав тільки голос Данила: «Ти в безпеці, поки я поруч. Ніхто не торкнеться тебе, клянуся».

Вона не знала, де він зараз і як близько, але вірила — він прийде.

І ця віра була єдиною зброєю, яку ворогам не вдасться відібрати.