— Молодець, Черненко, — насмішкувато кинули нападники. — Тепер ти беззахисний, як і вона.
Данило стояв нерухомо, руки підняті, тіло напружене до межі. Його погляд ковзав по кожному з них, шукаючи хоча б найменший шанс. Але пістолет біля скроні Катерини тримав його на місці, мов ланцюг.
— Забирайте її, — наказав старший.
Двоє схопили Катерину. Вона боролася, намагалася вирватися, її крик розривав тишу кав’ярні:
— Даниле!
Він зробив крок уперед, але дуло різко пересунули з її скроні на нього.
— Ще один рух — і ти отримаєш кулю. Вибір твій.
Його серце вирвалося в горло. Він уперше відчув справжнє безсилля. Його робота — захищати, його життя — бути стіною між нею та смертю. А зараз він не міг зробити нічого.
Катерину потягнули до виходу. Вона виривалася, сльози блищали в її очах.
— Я вірю тобі! — закричала вона крізь плач. — Знайди мене!
Двері грюкнули. Її кроки стихли. Лишилася порожня тиша й запах холодної кави.
Данило повільно опустив руки. Кулаки стискалися так сильно, що нігті врізалися в шкіру. Він відчував, як у грудях наростає щось темне, майже некероване.
Він упав на стілець, втупившись у підлогу, але наступної миті його очі наповнилися сталлю.
— Я поверну тебе, Катерино, — прошепотів він. — Навіть якщо доведеться спалити пів світу.
Уперше в житті Данило Черненко дав собі клятву, яку не можна зламати.