Розділ 17

Надвечір дощ ущух, і місто оповилося важким туманом. Ліхтарі тремтіли жовтими плямами у мряці, коли Катерина вийшла з квартири. Серце калатало в грудях — вона йшла рятувати подругу, але кожен крок давався важче.

Вона підійшла до кав’ярні. Всередині було майже порожньо, кілька відвідувачів сиділи за столиками. Біля вікна — Аліна. Її обличчя бліде, очі повні страху.

— Аліно! — видихнула Катерина, сідаючи поруч. — Що сталося?

— Вони… вони сказали, що нашкодять мені, якщо ти не прийдеш, — подруга здавалася розгубленою. Вона дивилася на Катерину так, ніби благала пробачення. — Пробач, Кать… я не мала вибору.

Катерина завмерла. Лід пробіг її жилами.

У цей момент двері кав’ярні відчинилися. Увійшли двоє чоловіків у темному одязі. Один із них кинув короткий погляд на Катерину — і в його очах було те саме холодне насмішкувате полум’я, яке вона вже бачила на фотографії з повідомлення.

Вона спробувала підвестися, але міцна рука вже зімкнулася на її плечі.
— Спокійно, красуне. Гратися будемо без твоєї охорони, — прошипів один із них.

У цю ж мить із темряви біля виходу хтось з’явився. Данило. Він увійшов у зал тихо, але в його поставі було щось таке, що примусило навіть відвідувачів завмерти.

— Відпустіть її, — його голос пролунав низько й небезпечно.

Один із нападників засміявся.
— А ми знали, що ти все одно тут з’явишся.

Катерина відчула, як повітря між ними наелектризувалося. Вона бачила, як кулаки Данила стискаються, як його погляд ковзає по кожному рухові ворогів.

Наступна мить могла стати початком хаосу.