Розділ 13

Вони сховалися в старій квартирі, яку Данило колись використовував як запасну точку. Усередині було тихо, тільки за вікнами шумів дощ.

Катерина допомогла йому сісти на диван. Його плече було в крові, сорочка наскрізь промокла.
— Треба зняти, — сказала вона, тремтячими руками розстібаючи ґудзики.

— Я впораюсь сам, — відрізав він, але голос зрадницьки затремтів від болю.

— Мовчіть, — різко відповіла Катерина. — Ви врятували мене, тепер дозвольте врятувати вас.

Він замовк, лише дивився на неї — спершу з подивом, потім із дивною ніжністю.

Вона обережно стягнула сорочку з його плечей. Погляд зупинився на його оголеному торсі: тіло, загартоване роками тренувань, вкрите шрамами, немов мапа його минулого. Але зараз її цікавила лише свіжа рана.

— Це боляче? — прошепотіла вона, доторкнувшись марлею до крові.

— Терпимо, — видихнув він, але його щелепи були стиснуті.

Катерина нахилилася ближче, зосереджено обробляючи рану. Її пальці тремтіли, проте вона намагалася діяти впевнено.
— Ви завжди прикривали мене собою. А хто прикриватиме вас?

Він тихо засміявся, але в його сміхові була втома.
— Я не звик, щоб хтось про мене дбав.

Вона зупинилася, зустріла його погляд. Її очі блищали від сліз.
— Звикайте. Бо тепер я не дозволю вам лишатися самому.

Їхні обличчя були так близько, що вона відчувала його гарячий подих. Її пальці ковзнули по його шкірі не лише як турбота, а як дотик жінки до чоловіка.

Данило схопив її за зап’ястя, але не відштовхнув. Його голос прозвучав хрипко:
— Катерино, ви небезпечніша за кулю.

Вона усміхнулася крізь сльози, схиляючись ближче.
— А ви — моя єдина броня.

Їхні губи зустрілися у повільному, глибокому поцілунку. Цього разу не було поспіху, лише ніжність і вдячність, переплетені з пристрастю.

Катерина відчула: він впустив її у свій світ остаточно. І назад дороги більше немає.