Розділ 10

Дощ стукав у вікна, заливаючи ніч містом. Кабінет Данила був занурений у напівтемряву: лише настільна лампа кидала теплий жовтий відблиск на стіл, де досі лежали відкриті досьє.

Катерина стояла біля дверей, її подих збиваний, а погляд спрямований прямо на нього.
— Ви знову хотіли відштовхнути мене, — сказала вона тихо. — Але я вже не відпущу.

Данило підвівся з-за столу. Його плечі здавалися ще ширшими в тіні, а очі палали темним вогнем.
— Я борюся з цим, Катерино. Щодня. Але ти… — його голос зірвався, — ти знищуєш усі мої кордони.

Вона зробила крок уперед, ще один. Їх розділяв лише подих.
— Тоді не боріться.

Цього було достатньо. Його руки зімкнулися на її талії, різко, владно, і він втягнув її у поцілунок. Її спина вдарилася об стіл, папери розсипалися на підлогу.

Катерина задихалася від його пристрасті, відповідаючи так само шалено. Її пальці вплелися у його волосся, а його руки ковзнули по її тілу, немов він боявся відпустити бодай на мить.

— Ти не уявляєш, як довго я цього стримував, — хрипів він, ковзаючи губами по її шиї.

— Тоді більше не стримуй, — прошепотіла вона, тремтячи від кожного його дотику.

Їхні рухи ставали все гарячішими, відчайдушнішими. Одяг падав на підлогу, лампа хиталася від випадкових ударів. У цій кімнаті вже не було правил, не існувало заборон. Лише двоє людей, яких знищувала й водночас рятувала пристрасть.

Він підняв її на стіл, нахилившись над нею, їхні погляди зустрілися востаннє перед тим, як світ остаточно розтанув у полум’ї.

І коли вони злилися в єдиному шаленому ритмі, Катерина зрозуміла: вона більше ніколи не зможе уявити себе без нього.