Розділ 9

Данило сидів у своєму тимчасовому кабінеті, похмуро вдивляючись у екран ноутбука. Його руки, звиклі до зброї й сили, безсило стискали підлокітники крісла. Перед очима знову й знову спалахував спогад: її губи, її подих, її пальці, що торкнулися його щоки.

Він мав би забути. Забути негайно.
Бо тілоохоронець не має права закохуватися у свою підлеглу. Це заборона, небезпека, слабкість.

І все ж, коли він закривав очі, Катерина була там. Її усмішка, її теплі очі, її довірливий подих у його губах.

Двері тихо відчинилися. Вона зайшла — впевнена, хоч і з ледь помітним тремтінням у руках.
— Ви уникаєте мене, — сказала вона прямо.

Данило різко підняв голову.
— Так буде краще.

— Для кого? — її голос здригнувся. — Для вас? Для мене? Чи, може, для вашого кодексу честі, який я вже ненавиджу?

Він підвівся, його постать нависла над нею.
— Катерино, ви не розумієте. Це — небезпечно.

Вона зробила крок уперед.
— Небезпечно було там, коли на мене накинулися зі зброєю. Небезпечно — коли ми ледве вибралися з того пекла. А це… — вона торкнулася його грудей, прямо над серцем, — це єдине, що дає мені силу не зламатися.

Данило схопив її руку, хотів прибрати, але не зміг. Їхні очі зустрілися, і світ знову завмер.

— Ви доводите мене до межі, — прошепотів він. — Я клявся захищати вас, а не падати у вашу прірву.

— Тоді падайте разом зі мною, — відповіла вона тихо, але твердо.

Його самоконтроль тріснув. Данило різко притягнув її ближче, їхні губи знову зустрілися у пристрасному поцілунку. Але цього разу він був інший — не заборона, а визнання.

Катерина знала: тепер він більше не відступить.