Розділ 7

Катерина сиділа на кухонному стільці, поклавши руку на стіл. На шкірі ліктя залишилася подряпина після бійки з нападниками, невелика, але неприємна — вона щипала від кожного руху.

— Не рухайтеся, — сказав Данило, відкриваючи аптечку. Його голос був різким, проте руки діяли з надзвичайною обережністю.

Він просочив вату антисептиком і торкнувся її шкіри. Катерина зітхнула від печіння.
— Ай…

— Терпіть, — сухо відповів він, але його пальці ненароком ковзнули трохи вище, по її передпліччю. Дотик був майже ніжний, зовсім не такий, як вона звикла від нього бачити.

Вона підняла погляд. Його обличчя було близько, надто близько. Лампа над столом відкидала тінь на його вилиці, і Катерина впіймала себе на думці, що не може відвести очей від його губ.

— Ви завжди такі беземоційні, — тихо промовила вона, — але зараз… ви інший.

Данило завмер. Його пальці все ще тримали її руку, і він відчув, як її шкіра стала теплою, майже гарячою під його дотиком.

— Я не інший, — нарешті сказав він. — Просто не завжди можна ховатися за холодом.

Катерина ковтнула, її серце шалено билося.
— А від чого ви ховаєтеся?

Він підняв на неї очі. Тихий, темний погляд, від якого в неї перехопило подих.
— Від того, що не маю права відчувати, — його голос прозвучав низько, майже зірвано.

Вона хотіла щось відповісти, але не змогла. Її губи тремтіли, а Данило все ще тримав її руку, не відпускав. Їх розділяло лише кілька сантиметрів — і цей простір здавався нестерпним.

На мить Катерина подумала, що він наблизиться. Що переступить через усі свої заборони. Його подих обпік її щоку.

Але він раптом різко відсунувся, відпустивши її руку.
— Готово. Більше не болітиме, — кинув він, встаючи.

Катерина залишилася сидіти з серцем, що калатало так, наче ось-ось вистрибне з грудей. Вона зрозуміла: між ними тепер є щось небезпечніше за будь-яких ворогів.