Розділ 6

Годинник на тумбі показував другу ночі. Катерина лежала у ліжку, дивлячись у стелю. Сон не йшов. Кожен раз, коли вона заплющувала очі, знову бачила чорний мікроавтобус і холодне лезо, що майже торкнулося її шкіри.

Вона зітхнула й вирішила вийти на кухню по води. Дім був тихим, лише вітряні пориви за вікном іноді скрипіли у дерев’яних рамах.

Але біля вітальні вона зупинилася. Голос. Глухий, низький, напружений.

Катерина завмерла, впізнавши тембр. Данило.

— …так, я знаю, — його голос був жорстким, але водночас надломленим. — Вони намагалися дістати її. І якщо потрібно буде — я закрию її собою.

Її серце різко зупинилося, а потім забилося швидше.

— Не має значення, хто замовив цей напад, — продовжував він, — головне, щоб вона лишилася цілою.
Пауза. — А я? Я для цього тут.

Катерина зробила крок назад, але підлогою зрадницьки рипнула дошка.

Данило обірвав розмову. Вона почула клацання кнопки й кроки, що швидко наближалися.

Він вийшов у коридор, темна постать виринула з напівтемряви. Його погляд одразу вп’явся у неї.
— Ви не спите?

Вона збентежено стиснула руки.
— Я… хотіла води.

Його очі звузилися, немов він щось підозрював. Та все ж він мовчки пройшов повз неї на кухню, налив у склянку й простягнув їй.

Катерина взяла, але пальці торкнулися його руки. Від цього дотику по її тілу пробігла хвиля тепла, сильніша за будь-який чай чи ковдру.

— Ви завжди такий холодний, — прошепотіла вона, — але я чула…

Данило завмер. Його щелепа напружилася.
— Що саме ви чули?

Вона подивилася йому в очі, зібравшись із силами.
— Досить, щоб знати: ви готові ризикувати собою заради мене.

Між ними повисла тиша. Довга, напружена, майже нестерпна. І тільки тоді він нарешті відповів:
— Це моя робота.

Але його голос зрадницьки знизився, став м’якшим, і Катерина зрозуміла: це вже давно не лише робота.