Розділ 5

Їхній тимчасовий притулок був у невеликому заміському будинку, який компанія орендувала для кризових ситуацій. Катерина сиділа на дивані, міцно стискаючи чашку з гарячим чаєм, але руки все одно тремтіли.

В голові знову й знову прокручувалася картина: чорний мікроавтобус, нападники, удари, крики… і Данило, який кидався в самісіньке пекло без тіні страху.

Данило стояв біля вікна, пильно вдивляючись у темряву. Його силует видавався ще більшим і загрозливішим у світлі нічної лампи. Він був спокійний, мов камінь, але саме цей спокій бив по її нервах найсильніше.

— Ви… навіть не здригнулися, — нарешті озвалася Катерина. Її голос був тихим, майже зламаним. — Як ви це робите?

Він повільно обернувся. Його очі ковзнули по ній, і вона відчула, як стискається горло.
— Я звик.

— А я — ні, — різко відповіла вона. — Я звикла вирішувати проблеми словами, контрактами, домовленостями… А сьогодні я була безпорадна. І це… — вона затнулася, намагаючись стримати сльози, — це злякало мене більше, ніж ті люди з ножами.

Її голос зірвався, і вона відвернулася, щоб він не бачив блиску в очах.

Кроки Данила були тихі, але невблаганні. Він зупинився поруч, нахилився й обережно забрав з її рук чашку, поставивши на стіл. Його пальці ледь торкнулися її руки — дотик був несподівано м’яким, обережним.

— Ви маєте право боятися, — сказав він тихо. — Але не маєте права дозволити страху зламати вас.

Вона нарешті підняла на нього погляд. Його очі були зовсім близько, і вперше в них не було лише холоду — там промайнула тінь тепла, майже ніжності.

— Я не звикла, щоб мене хтось рятував, — прошепотіла Катерина.

Він затримав погляд на її обличчі довше, ніж мав би.
— Тоді доведеться звикати, — відповів він і відступив, немов обірвавши ту небезпечну нитку, що протягнулася між ними.

Але Катерина знала: цей момент уже залишиться між ними назавжди.