Розділ 1

Холодне скло вікон віддзеркалювало вечірній Київ. У кабінеті на двадцятому поверсі панувала тиша, яку порушував лише стукіт каблуків Катерини Орлик. Вона втретє перечитувала повідомлення на екрані телефону.

«Твоє місце не тут. Скоро всі побачать, що ти слабка».

Серце прискорило ритм, та обличчя залишалося спокійним. Вона не могла дозволити страху керувати нею. Занадто багато очей стежили за кожним її кроком.

— Пані Орлик? — тихий стукіт у двері змусив її здригнутися.
Секретарка просунула голову:
— До вас новий охоронець.

Катерина повела плечем, намагаючись приховати нервозність. Вона не любила думки, що хтось стоятиме за її спиною, але… обставини змушували.

Двері відчинилися, і в кабінет увійшов чоловік. Високий, із темними очима, які здавалися холодними й водночас небезпечно уважними. Строгий чорний костюм підкреслював його статуру, а кожен рух говорив про контроль.

— Данило Черненко, — коротко представився він, дивлячись прямо в очі.

Катерина на мить затримала подих. У його погляді було щось таке, що не дозволяло відвернутися. Вперше за довгий час вона відчула, що її життя віднині зміниться.

— Сподіваюся, ви справді зможете мене захистити, — відповіла вона, зберігаючи діловий тон.

Його губи ледь помітно сіпнулися.
— Моє завдання — не надія. Моє завдання — результат.
 

Вона повільно обійшла стіл, зупинилася біля нього, тримаючи руки схрещеними на грудях.

— Ви працювали з бізнес-клієнтами? — холодно запитала Катерина. — Я не хочу, щоб мій офіс перетворився на військовий штаб.

— Я працював там, де кулі не питають, хто ти, — спокійно відповів Данило. — Бізнес чи політика — різниці немає. Є загроза, і є я.

Вона злегка підняла підборіддя, кидаючи йому виклик.
— Ви надто впевнені в собі.

Його погляд ковзнув по її обличчю — швидко, але достатньо, щоб змусити серце Катерини зробити зайвий удар.
— Впевненість — це те, за що ви мене найняли.

Вона відчула, як підкочує легке роздратування, змішане з цікавістю. Чоловік не намагався їй сподобатися, не підлещувався. Його холодний спокій дратував, але й водночас дивно заспокоював.

— У мене є графік, — сказала Катерина, повертаючись до столу й беручи зі стосу документів аркуш. — Зустрічі, вечері, поїздки. Ви просто триматиметесь неподалік і робитимете свою роботу.

— Це ви так думаєте, — відповів Данило тихо, але твердо.

Катерина різко обернулася.
— Що це мало означати?

Він зробив крок ближче, і тепер між ними залишалося менше метра. Його присутність була відчутною, майже фізичною.
— Це означає, що відтепер ви не просто жінка на ділових зустрічах. Ви — мішень. І якщо хочете, щоб я виконав свою роботу, вам доведеться навчитися слухати.

Її губи злегка розтулилися, але відповісти вона не встигла. Телефон на столі різко задзвенів, змусивши обох напружитися.

Катерина підняла слухавку, а Данило стояв поруч — спокійний, але вже готовий до будь-якої небезпеки.

— Пані Орлик, — пролунало у слухавці, — ми знайшли ще один анонімний лист біля вашого автомобіля…

Катерина відчула, як холоне кров.
А Данило вже простягнув руку, забираючи телефон і кидаючи їй короткий, непохитний погляд.

— З цього моменту, — сказав він тихо, але так, що сумнівів не було, — ви більше нікуди не ходите без мене.
 

Темна машина стояла біля входу, і Данило відчинив дверцята перед Катериною. Їй не сподобалося, що він робив це так буденно, ніби вона не була господинею власного життя, а лише ще одна «особа під охороною».

— Я сама можу відкрити двері, — сухо сказала вона.

— Знаю, — його голос був рівний. — Але це моя робота.

Вона сіла в салон, і він обійшов машину, сідаючи поруч із водієм. Катерина на мить задумалася: він навіть не подивився на неї — жодної зайвої емоції. Схоже, його важко вивести з рівноваги.

Машина рушила. За вікном мерехтів вечірній Київ, вогні міста змішувалися з тінями. Катерина спробувала зануритися в телефон, але відчувала на собі невидимий тягар присутності Данила. Його спокій був таким напруженим, що здавався ще гучнішим за шум дороги.

— Ви завжди такий мовчазний? — раптом запитала вона, не відриваючи погляду від екрана.

— Коли говорю — то по суті, — відповів він коротко.

Вона зітхнула.
— Знаєте, Даниле, я не хочу жити під вартою. Це принизливо.

Він нарешті обернувся до неї. Його темні очі зловили її погляд, і Катерина відчула, як всередині щось здригнулося.
— А я не хочу, щоб вам довелося відчути кулю в спину. Ми обидва не завжди отримуємо те, що хочемо.

Його слова прозвучали так спокійно, що Катерина на мить розгубилася. Вона хотіла заперечити, але замість цього лише стиснула пальці на коліні.

Машина зупинилася біля ресторану, де на неї чекала ділова зустріч. Водій уже потягнувся відчинити двері, та Данило зупинив його жестом. Вийшов першим, окинув поглядом територію, лише після цього відчинив дверцята Катерині.

Вона, піднявшись, відчула, як його рука ледь торкнулася її ліктя, направляючи вперед. Дотик був коротким, майже непомітним, але її тіло зреагувало так, ніби від того випадкового контакту пробігла іскра.

Катерина різко вирівняла спину, роблячи вигляд, що нічого не сталося. Але всередині вона знала — цей чоловік небезпечний не лише для ворогів. Небезпечний для її серця.