22. Дружба важливіша

Лілі 

Тоді, коли я йшла з дому, менше за всіх хотіла бачити Марка. Але ось він стояв переді мною і посміхався, викликаючи в мене бажання дати йому ляпаса, щоб тільки та посмішка зійшла з його обличчя. 

— Марку, скажи хоч ти їй щось, — заголосила мама. — Надумала з’їхати з дому, охоронця звільнила! 

— Зʼїхати? — здивувався він. — Лілі, якщо ти хочеш, ми, авжеж, можемо вже поїхати до мене. У мене вже є для нас квартира! Все ж, ми заручені!

 — Ні, я житиму сама, — сказала я беззаперечним тоном.  — І щодо заручин — я передумала. 

— Як "передумала"? — в шоці перепитав він. 

 — Мені ще рано виходити заміж, я хочу пожити для себе! Без контролю і няньок! — сказала я. — Вибач, я маю йти. 

Марк в шоці дивився на мене:

— Але наші батьки домовились! Це мав бути вигідний всім шлюб! Ти поводишся, як вередлива дитина!

 — Мені він невигідний, — буркнула я. — Якщо ти так трясешся за грошима моїх батьків, можеш їх попросити зробити тебе своїм спадкоємцем. Я відмовлюся від спадку на твою користь, аби ти нарешті від мене відвалив! 

Марк розкривав і закривав рота, не знаючи, що мені відповісти, а я тим часом  обійшла його і  потягнула свою валізу вниз сходами, на ходу викликаючи таксі. 

На щастя, воно приїхало швидко, я сказала їхати до готелю, чомусь була така засмучена, і не могла нічого з цим зробити…

***

Наступного дня я  прийшла на репетицію, як звичайно. Було трохи страшно, що Саша може  знову накричати на мене. Мене можуть взагалі вигнати з гурту, як я тоді буду заробляти собі на життя? Не йти ж мені працювати офіціанткою чи продавчинею… Та й я дуже любила музику, не могла уявити свого життя без неї…

Коли зайшла до залу і привіталася, то побачила, що Саша та інші хлопці були вже за інструментами, але щойно вони помітили мене, то двоє, окрім Саші, поплескали його по плечу і вийшли, швидко привітавшись зі мною. 

Я так хвилювалася, що в мене аж ноги тремтіли, але старалася не показувати цього.

— Лілі, нам треба поговорити, — сказав він, зазирнувши мені в очі. 

— Так, авжеж, — сказала я. — Вибач мені, будь ласка. Я була не права, коли так повелася з тобою. 

— Ну, я мав здогадатись, що ти не кохала мене. Це було очевидно, — він зітхнув. — Але те, що у тебе був ще один… Це дійсно дуже розізлило мене. Але і я був не правий, коли обізвав тебе. Просто я дуже злився, мені було образливо, я думав, що ми будемо разом. Але я все одно шкодую. Певно, я мав би відреагувати якось інакше. Але я просто не міг. Все, що я собі планував, що придумав, розсипалось… 

— Мені дуже шкода, що так вийшло, — тихо сказала я. — І я зрозумію, якщо ти скажеш, що не хочеш бачити мене і хочеш, щоб я пішла з гурту…

— Ми всі разом створювали цей гурт. І як би там не було, ти — його серце. Без твого вокалу і пісень все розвалиться і фанати теж підуть. Якщо хтось і має піти з гурту, то, певно, я, — він відвів погляд. 

 — Не хочу, щоб ти йшов, — я відчула, що на мої очі навертаються сльози.  — Не уявляю гурту без тебе…

— Але хіба ми зможемо працювати, як раніше? — він зазирнув мені в очі. — Нам обом буде важко і боляче. Раптом я знову зірвусь, коли побачу тебе з ним? Навіть якщо ми вже не зустрічаємось. Навіть якщо ми насправді ніколи не зустрічались… Мені буде боляче. 

— Я не зустрічаюся з Марком, — сказала я. — Взагалі ні з ким не хочу мати стосунків. Буду повністю присвячувати себе музиці. 

— Це через того охоронця? Рена? Там, на концерті… Мені здалося, що… Хоча ні, — він похитав головою. — Я не хочу знати, переконуватись, що і він теж... 

— Я ні з ким не зустрічаюсь, і не зустрічатимусь, — мені було боляче навіть думати про Рена. — Якщо ти зможеш просто бути моїм другом, я б дуже попросила тебе залишитись. І забути всі непорозуміння, які виникли між нами…

***

Я з хвилюванням очікувала, що відповість Саша. Була готова до того, що наш гурт розвалиться, бо ми не зможемо бачити одне одного, нам буде дискомфортно. Що ж, мабуть, це покарання мені за все, що я накоїла…

— Ну, це твоє життя. Я не буду більше лізти в твої стосунки. Не знаю, чи ми зможемо бути саме друзями, не можу цього обіцяти, Лілі. Але хоча б можемо спробувати зберегти те, що нас колись обʼєднало, — він зазирнув мені в очі. — Цей гурт. Він важливий нам обом, правда? 

 — Так, дуже важливий, —  я торкнулася його руки. — Дякую тобі за це рішення. 

— Тоді я піду покличу хлопців. Треба зайнятись справою. А ще, певно, зробити якесь коротке відео-звернення щодо того випадку. Я запишу його сам. Я маю пояснити нашим фанам, що це моя провина, що я перегнув. 

 — Мені теж треба записати таке відео? — запитала я. — Трохи страшно…

— Ні, тобі нічого не варто записувати, — він похитав головою. — То була не твоя провина. Максимум потім на концерті можливо щось скажеш. І все.

 — Добре, — я усміхнулася крізь сльози. — Якщо чесно, я не думала, що ти мене пробачиш. Ти хороша людина, Сашо. 

— Не дуже. Але спробую бути кращим, — він теж усміхнувся. — Добре, піду за хлопцями… Нам варто братись за роботу…