21. Стеження

Рен

На повідомлення Лілі не відповіла. Але вона його принаймні прочитала. І номер мій не заблокувала, і листування не стерла. Все це вселяло якусь надію. Але я переживав за неї. Можливо, не можна було виливати всю ту інформацію прямо на неї. Якщо її батько дізнається щось, він мене знищить раніше, ніж я встигну щось зробити. 

Але і пустити в хід справу у мене все одно не піднімались руки. 

Я вирішив послідкувати за Лілі, принаймні, поки до неї не приставлять нового охоронця, а вже тоді робити свій хід проти її батька. Мій друг був в шоці від цього рішення. 

Але коли я вирішив прослідкувати за будинком через бінокль, то зрозумів, що Лілі вдома немає. І що, схоже, вона не збирається там ночувати. Її батько був скажено злий. Але, само собою, я не чув, про що він сварився з її мамою. 

Це мене напружило. Я вирішив поїхати до Марка та Саші і перевірити, чи немає Лілі там. Хоч я і знав номер квартири, але заявлятись отак, певно, буде неправильно. І тут я згадав, що за її звичним розкладом сьогодні в неї мала бути репетиція.

І дійсно, Лілі була там. Вийшла з будівлі, прямо як тоді, коли ми з нею зустрілись вперше. Але сьогодні вона виглядала якось інакше. Була вдягнена так, що її було навіть впізнати важко. Все було закрите, непоказне. 

Я побачив, що за нею вибіг Саша. Вони про щось поговорили, точніше, посперечалися. І він пішов за нею до… метро? Такого я зовсім не очікував. 

Я не зміг би прослідкувати за ними в метро.

Треба було відслідкувати її телефон. 

Я подзвонив Андрію, тому самому, який ще тоді в барі був здивований зміною мого плану, і попросив зустрітись у мене.

Ми приїхали майже одночасно. І щойно зайшли до квартири і я налив нам по склянці, я почав розповідати все, що трапилось. 

— Мені треба, щоб ти допоміг відстежувати її мобільний через свої звʼязки в поліції. Бажано, в реальному часі.

— Навіщо це тобі? Ти зробив, що мав, залиш її в спокої, хай робить, що хоче! 

— Не хочу, щоб вона знову потрапила в біду. Поки в неї немає нового охоронця, я маю зробити це. Сьогодні вона була без нікого, а до того на неї вже нападали, я ж казав, — я зітхнув. — Я не можу дозволити їй постраждати.

 — Ти якийсь Дон-Кіхот, — хмикнув він,  — Невже ти думаєш, що тобі щось світить тепер?  Та вона, мабуть, тебе ненавидить і бачити не хоче…

— Хай не хоче, — я знизав плечима. — Хай ненавидить. Але я маю її захистити. То ти зробиш те, що я прошу?

— Зроблю, хоча це й дурниця з твого боку. Але я знаю, що ти впертий, і не відмовишся від своїх ідей, тому переговорю з ким потрібно.  Але пообіцяй що більше ніяких дурниць робити не будеш. Постежиш за нею, поки вона знайде нового охоронця, і все.  

— Так, я так і планував зробити, — я кивнув. 

Хоча, я не знав, що саме я буду робити, коли батько приставить Лілі охоронця. Мене взагалі здивувало, що вона поїхала на метро, та ще й з Сашею. У Саши є машина, то чому вони не поїхали на ній, якщо вони поїхали до нього? 

До цього моменту я забороняв собі думати про те, що вона могла поїхати до нього…

Ми випили ще по склянці. Андрій ще трохи на мене побурчав, і ми розійшлись. Я відкрив наш чат з Лілі і бачив, що вона в онлайні. І що всі мої повідомлення, де я розповідаю правду, так і не видалені.

Певно, треба попросити її видалити їх про всяк випадок, щоб її рідні не побачили…

 ***

— Ти після того повністю перервав спілкування з нею? — раптом запитав Андрій. — Ти ж розумієш, що тобі краще не залишати ніяких зайвих доказів. Жінки у гніві можуть бути страшними… Я не розповідав тобі, але моя колишня якось доставила мені ще тих клопотів, коли я сказав їй, що нам варто розійтись.

— Я лише памʼятаю, що ти тоді вічно був не в гуморі. Але що такого вона зробила? 

— Вона продовжувала писати. Я відчував провину, тому відповідав. Врешті-решт вона обіграла одну з наших зустрічей так, ніби я хотів її примусити. Ну, сам розумієш. Копів навіть викликала. Я ледь замʼяв ту підставу на етапі зародку. А до того робила вигляд, що ми помирились. Ну, що вона не тримає зла, і ми можемо бути друзями. Попросила кран полагодити, уяви! Я облився водою, роздягнувся частково. А вона з тими копами…

— Лілі не стане мені мститися, ну, я так думаю. Якби захотіла, я вже був би за решіткою, якщо не гірше, — відповів я. Хоча не був у цьому прямо на сто відсотків впевнений. Я, певно, дуже сильно образив її… Треба хіба що попросити її видалити листування. Видаляти сам я не буду. Я хочу довіряти їй. Навіть якщо вона вирішить розповісти батькові.

— Ну, вже нічого не зміниш, — філософськи промовив Андрій. — Але листування хай видалить. Чи може ти видали увесь ваш чат… Якщо не хочеш її просити… 

***

Врешті-решт майже вночі, коли я вже був вдома, я написав їй. Вирішив, що буду завжди писати їй правду відсьогодні. І нічого не робити за її спиною. 

Але коли писав, чомусь згадав, як бачив з Сашею в метро… 

"Лілі, якщо ти вже все прочитала, будь ласка, видали повідомлення. Скріншоти не роби і нікуди це не зберігай. А якщо вже зберегла — видали зараз. Я б не хотів, щоб це побачив твій батько".