18. В очікуванні

Рен

Такого я не очікував. Він освідчився їй. Подих перехопило, серце забилось так часто, що в якусь мить я думав, що не витримаю і кинусь до них. 

Але я витримав. Зміг піти нагору… Нащо нагору? Треба було вийти на вулицю… А тепер я стояв біля дверей до її кімнати, спершись спиною на стіну, і намагався заспокоїтись. 

Я знав, що вона обіцяла… Що казала, що кохає. І що ніхто не міг очікувати, що Марк зробить їй пропозицію. Вона мала так зіграти, щоб її батьки нічого не запідозрили, але все одно дивитись на це було надто боляче. 

Я зробив глибокий вдих. Ще один, і ще… Треба було спускатися, але чомусь я не міг. Аж раптом почув, що сходами хтось підіймається, і напружився. Став якомога більш спокійно.

Якщо що, скажу, що став свідком пропозиції і вирішив не заважати…

Але сходами підіймались не батьки Лілі. А сама вона. Наші погляди одразу зустрілися. 

Лілі  поглянула на мене якось винувато. 

 — Ти образився? — запитала вона. 

— Ні, ти все правильно зробила, — я зітхнув і відвів погляд. 

— Якоїсь миті мені страшенно хотілося сказати, що все це показуха і неправда, і що я ніколи не вийду заміж за Марка, — вона сумно усміхнулася. — Але довелося промовчати. Це ж ненадовго, поки ми з тобою не втілимо в життя наш план, правда? 

— Правда, — я кивнув і взяв її за руку. Потягнув до себе і втягнув до її спальні, цілуючи в губи. — Завтра поїдемо звідси хоч на день, на побачення…  Я більше не можу не торкатися тебе… Це зводить мене з розуму, — прошепотів між поцілунками.

 — Так, я теж дуже хочу цього, — так само тихо прошепотіла вона.  — Не можу дочекатися…

***

Певно, я поспішав. Але ж Лілі сама ще вчора хотіла цього. З іншого боку, я не мав перекладати на неї відповідальність. Вона надто імпульсивна, що як буде шкодувати про це рішення? 

Але хіба я не зупинюсь, якщо помічу, що вона не готова? Я зможу це зробити… Я дійсно кохав її. Незважаючи ні на що, кохав до нестями. І ніщо не могло змінити це. 

Ми списались по телефону. Домовились, що поїдемо о шостій. 

Я ж мав "супроводжувати" Лілі весь час, тож моя відсутність також була б логічна. 

Вона вийшла до машини за десять хвилин. Я ж чекав тут ще раніше. Чомусь хвилювався. 

Лілі була в легкій білій сукні, з розпущеним волоссям,  майже без макіяжу, через що виглядала молодшою свого віку. 

Вона була дуже красива. Мені було важко відвести погляд. А ще важче не поцілувати, коли вона сіла в машину. Але тут були камери. 

— Ти дуже гарна сьогодні, — тільки й вимовив. — Поїхали? 

 — Так, поїхали, — вона усміхнулася, як дитина, що от-от має отримати подарунок. 

***

Коли ми вже підʼїхали до будинку, в якому була моя квартира, я взяв її за руку:

— Запамʼятай, ми будемо робити тільки те, що ти хочеш. І ти завжди можеш мене зупинити, добре? Це нормально, треба просто сказати. Я не ображусь чи щось таке. 

Я казав це тут, не в квартирі. Бо там хто зна, чи зміг би. Чи не задурманив би мені голову її вигляд, її аромат, дотики до її тіла… 

 — Добре, — кивнула Лілі. — Це тут ти живеш? 

Я привіз її до квартири. Вона була трохи забагата для охоронця. З іншого боку, по легенді я працював за кордоном, то певно якраз міг заробити на неї. 

— Так, тут, ходімо…

В ліфті ми їхали мовчки я тільки стискав її долоню. І коли підійшли до квартири, я також був спокійним зовні.

Але серце збивалось з ритму.

Щойно замок клацнув і ми зайшли всередину, я хотів накинутись на неї. Притиснути до стінки і цілувати. Довго, жадібно, пристрасно. Але натомість повів її до сходів на другий ярус квартири, до спален. 

Серце билось, як скажене, не знаю, як я ще контролював себе. 

— Нам нагору… 

Лілі

Від хвилювання у мене паморочилося в голові. Почувалася так, немов випила келих шампанського.  Невже це зараз станеться? Моя рука в його долоні ледь тремтіла. 

— У тебе така велика квартира, — пробурмотіла я, намагаючись думати про щось інше, щоб не виглядати такою наляканою.  — Я думала, вона менша…

— Значить, я трохи здивував тебе, — він переплів наші пальці і трохи відсторонився, ведучи мене до сходів і по ним.

Коли ми зайшли на другий поверх і підійшли до дверей, певно, в спальню, Рен трохи стис мою долоню і торкнувся губами моєї щоки: 

— Ти зможеш зупинити мене в будь-яку мить… 

— Ти хвилюєшся? — запитала я, дивлячись йому в очі. 

— Трохи, — зізнався Рен, відкриваючи двері. — Хочу, щоб тобі було добре. 

— Мені добре, тому що ти поруч, — прошепотіла я. — Хочеться, щоб так було завжди…

— Я кохаю тебе, — він посадив мене на ліжко і торкнувся долонею моєї щоки, погладив її. — Дуже.