17. Підслухана розмова

Рен

Чи був я хорошою людиною? Навряд. Я вже мав частину необхідних документів. Цього теж могло вистачити, щоб її батько постраждав. 

Але чи пробачить вона мене, якщо я це зроблю? 

— Я не хочу, щоб ти ставала зовсім дорослою так швидко. Але якщо ти зрадиш мені… — я зазирнув їй в очі. Я не знав, що буде. — Не зраджуй мені будь ласка. Це все, що я хочу. 

— Як я можу тебе зрадити? — вона нерозуміюче дивилася на мене. — Я ж тебе кохаю! 

Чи вірив я її словам зараз? Вона виглядала щирою. Коли вона дізнається правду, тоді і буде зрозуміло. Так, певно, так і є.

Чи, може, я сам маю відмовитись від всього? Від минулого заради майбутнього? Я був в сумʼятті. 

— Я теж кохаю тебе, Лілі, — все ж, я не зміг не сказати це. Впився губами в її губи. Не хотів, щоб вона втретє повторювала цю фразу. Певно, я все ще не вірив. Може, хотів насолодитись моментом, поки це було можливо, не знаю. 

Серце поруч із нею билось дуже часто. Вона єдина, хто зміг змусити мене думати про щось, окрім помсти. Я думав, що вже й забув, що є щось крім неї. 

Руки жили своїм життям і тягнулись торкатися її тіло до тіла. Але мені треба було тримати себе в руках, тому я відсторонився і зазирнув їй в очі:

— Добраніч, Лілі…

— Може, ти зайдеш до мене? —  запитала вона.

— Тут не можна, — я похитав головою. Про те, що не можна взагалі ніде і ніколи, думати не хотілось. А язик взагалі сказав таке, що я не те що не планував, а мав заборонити собі: — Треба буде кудись поїхати. Щоб ми могли хоч трохи побути вдвох… Хоча, може це погана ідея. Дуже погана. 

 — Давай поїдемо після цієї вечері, — загорілася ідеєю Лілі. — Я щось придумаю для батьків, що гостюю у подруги, наприклад. І ми проведемо кілька днів лише вдвох. Десь на природі… А потім втечемо зовсім…

— Багато днів може викликати підозри. Щодо втечі, треба все спланувати. Щоб вони не знайшли нас. Треба час, Лілі. Тому зараз ми не маємо викликати ніяких підозр у твоїх батьків, щоб вони не обмежили твою свободу, і щоб мене не звільнили раніше часу, — відповів я. — Але на один день… Думаю, на одну добу ми можемо кудись вирватись без підозр.

— Тоді так і зробимо, — вона щасливо усміхнулася.  — Дуже хочу хоча б один день ні від кого не ховатися…

— Добре, тоді я влаштую це, — я знову поцілував її…

***

Я почувався дещо винним. Не перед Лілі. Тому вночі відпросився відʼїхати "по сімейним справам". 

Спочатку на таксі заїхав додому. А потім вже звідти на машині поїхав на кладовище. 

Тут було похмуро і дуже темно, все ж вже була ніч. 

Коли зайшов за хвіртку, то помітив, що на могилі стоять свіжі квіти. Це мене здивувало. 

Хоча, так бувало вже декілька разів. Можливо, у сестри був таємний прихильник, який любив її? І чому вона не обрала його…

Я підтис губи. Кожного разу, як був тут, моя ненависть поверталась на максимальному рівні. Зараз це також трапилось. 

Ні, я не можу залишити все так. І Ллі або прийме це, або ні. Я не залишу цю справу. 

— Я обіцяю тобі, що не відступлюсь, — прошепотів, дивлячись на фото на плиті. — Дозберу документи і він буде страждати…

***

Зранку, коли я вже проходив повз спальню батьків Лілі раптом почув голос її матері.

— Ти знову був з якоюсь шалавою? — прошипіла вона. — Ти клявся після того випадку!

 — Припини, — сказав її батько так само тихо. — Ці істерики мені вже набридли! 

— А мені набридли твої зради! Я так кохала тебе…  А ти знову пішов по молоденьким! Я ж бачу цей винуватий вигляд! Що, совість замучила мучити мене?

 — Немає в мене ніяких коханок, ти вічно щось вигадуєш і накручуєш себе, — пробурмотів він.  — З вами, жінками, одна морока…

Я стис долоні в кулаки. В нього, як і тоді, точно була коханка. Ще одна дурепа, яка повелась на солодкі слова… Прямо, як вона… 

Лілі

Мені не хотілося йти на ту вечерю, мило усміхатися батькам Марка, потім ще терпіти його обійми і поцілунки… Найправильнішим було б сказати прямо там, на вечері, що я не кохаю Марка і не вийду за нього заміж. Правда, тоді буде великий скандал. Можливо, батьки перестануть мене відпускати з дому, так, як зараз, і я не зможу нікуди поїхати з Реном. А я так хотіла цього. При одній думці, що  ми залишимося наодинці, у мене починало шалено калатати серце. Заради такого моменту можна було, мабуть, потерпіти цю дурну вечерю…

Я обрала найбільш скромну сукню із усіх, які в мене були — довгу, фасоном схожу на вбрання початку двадцятого століття. Мінімум косметики, легкі квіткові парфуми… Але не спішила виходити, сиділа перед дзеркалом і замислено дивилася на своє відображення. Я думала про те, що мені важливо не помилитися, зважувати кожен крок, кожне слово, аби батьки і всі оточуючі нічого не запідозрили. А потім шукай вітра в полі — ми з Реном будемо уже далеко. Поїдемо за кордон, можливо, зробимо нові документи, почнемо нове життя… Батьки, звісно, будуть в шоці, але я їм напишу, що жива і здорова, що все в мене добре. А може, вони змиряться з тим, що я кохаю Рена, і тоді ми зможемо повернутися в Україну…