12. Про ідеали

Рен.

Не знаю, чому це так сильно виводило мене з колії. Я зробив заплановане і мав би радіти. Тепер можна було робити наступний крок в моєму плані. Але натомість я дивився на Лілі з Марком і ледь тримав себе в руках. 

Коли вона запитала мене, я не знав, що мав відповісти.

— Втомився, — я підтис губи. Все ж, певно, міміка видавала моє роздратування, як я не намагався його приховати. — Ходімо, проведу тебе до кімнати.

 — Так, ходімо, я теж втомилася, —  сказала вона. 

Її батьки на цей момент вже пішли до себе, тож ми пройшли пустими коридорами до сходів, а потім і до її кімнати. 

Чомусь почувався я кепсько. Дуже кепсько. І мені цей мій стан категорично не подобався.

Коли ми вже стали біля її дверей, Лілі сказала:

— Я дуже рада, що ти з’явився у моєму житті. 

Це звучало, як знущання. Бо я не був радий. Дивитись на неї з ними було капець як неприємно. Це було схоже на витончені тортури. З яких пір я так повернувся на ній? Я не розумів цього і злився сам на себе за такі почуття. 

 — Іди спати. Ловеласські походеньки, певно, сильно вимотують, — я зітхнув. 

— Ти знову за своє? — вона підтисла губи. — Не нудно тобі бути таким моралізатором? 

— Просто гидко на це дивитись, пробач, — я теж підтис губи. — Дівчата не мають так поводитись.

А це вже було аби тільки перевести стрілки. Аби тільки вона не помітила, як сильно я її ревнував…

 — Може, мені ще паранджу вдягнути? — теж розізлилася вона. — Роблю, що хочу, і тебе не зобов'язана питати!

 — Так, не зобовʼязана, — погодився я. 

На мене накотила якась апатія. Дійсно, чого я від неї хочу? Вона мені ніхто і я їй так само ніхто. Але все одно руки були стиснуті в кулаки в кишенях. Я все одно злився, як би не намагався це приховати. 

Хотілось теж змусити її відчути подібне. Але я так не вчинив. 

Чомусь зараз згадав про ту її подружку. 

— Даси мені телефончик тієї, як її… Ну, подружки. З якою ми були в кафе? 

Я не збирався так робити. Це було по-дитячому. Але я хотів знову побачити ту її реакцію. Зрозуміти, що вона означала. Чи була справа в мені, чи це просто почуття власності до всього підряд? 

Я побачив, як її очі наповнилися сльозами.

— Обійдешся! — гукнула Лілі і заховалася в спальні, голосно грюкнувши дверима. 

— Я пожартував, — сказав перед зачиненими дверима. — Може, жарт був невдалий. Пробач. Вона мене не цікавила і не цікавить.

І якого біса на мене так впливали її сльози? Одразу хотілось обійняти її і заспокоїти. 

Хоча я всього лише зробив, як робила вона. Але все одно вибачався…

— Не хочу з тобою розмовляти, — почулося з-за дверей. Вона досі плакала. 

— Ну, раз не хочеш розмовляти, можеш ще покричати. Але поки не перестанеш плакати, з-під дверей я не піду, — сказав я неголосно. Вся злість кудись пішла, більше її не було. Тепер я думав тільки про її сльози. — А та подружка… Дурна якась, пробач. Мені такі ніколи не подобались. І зовнішньо теж типаж не мій.

— Правда, не твій? — запитала вона після паузи. — А який твій? 

— Мені подобаються витончені дівчата, — я зітхнув. — Блондинки, само собою, з довгим волоссям. Бажано невисокі. В ідеалі зі світлими очима, — насправді зовнішність не особливо грала для мене роль, але я вирішив пограти в цю гру, раз вже ми почали... 

Лілі

Коли я почула його останні слова, моє серце мало не вискочило із грудей від радості. Рен практично описав мене. Значить, саме я в його смаку, а не висока брюнетка Софі. 

— А мені подобаються високі темноволосі чоловіки, — сказала я. — Спортивні такі…

— Щось твій музикант і одногрупник не дуже підходять під опис, — здається, Рен усміхнувся, коли почув свій опис. — Пацани, а не чоловіки. А Саша ще й блондин. 

 — Ну, так, — я не стала сперечатися. — Вони ще не зовсім дорослі… Іноді мене це дратує…

Хотіла зізнатися, що коли цілувалася сьогодні з Марком, уявила його, але мені стало соромно. Що він тоді подумає про мене? Що я якась збоченка, не інакше…

— Але ти і сама ще дівчинка, — він зітхнув. — І граєш ними. Обома. А може і не тільки ними. 

— А що б ти робив на моєму місці? — спитала я. — Якби не знав, кого обрати? 

— Не знаю. Але точно не зустрічався б з обома. Це несправедливо відносно них, — сказав Рен. — Я не люблю обманювати людей.

— Іноді мені здається, що зустрічатися з обома було помилкою, — пробурмотіла я. — Тобто не з обома разом, а взагалі… Щось я геть заплуталася…. Коротше, тепер мама хоче познайомитися з батьками Марка. А я не знаю, чи взагалі хочу зустрічатися з ним…

— Ну, тобі вирішувати, як це все розрулювати, Лілі, — Рен знову зітхнув. — Добре. Я піду до себе. Пробач, що засмутив тебе. Це було по-дитячому.

— І ти пробач, — пробурмотіла я. —  Не хочу сваритися з тобою… Ти хороший.