11. Третій зайвий

 Рен

Дивитись на неї з Марком було очікувано неприємно. Але я не думав, що буде аж настільки погано. Я ледь не втратив самоконтроль. Заспокоїв себе тільки тим, що все ж це не моя справа і я Лілі ніхто. 

Треба пережити цей довбаний вечір. Сподіваюсь, вона хоч цілуватися з ним не буде при мені. 

Роздратування цього разу було жахливим, настільки сильним, що я аж сам був шокований такою реакцією. 

Коли ці двоє пішли на вулицю, я пішов за ними. 

Аж раптом побачив, що Ліліі вражено дивиться кудись вбік. 

Я прослідкував її погляд і побачив Сашу. А цього сюди як принесло?...

Раптом він пішов у нашому напрямку. Лілі аж вся стиснулась від цього.

Я пішов йому назустріч. Треба було його перехопити. Хоча, мені самому було б краще, якби ці двоє зараз побилися прямо тут і дізналися одне про одного, але чомусь я не хотів цього тут і зараз. 

— Лілі! — він помахав рукою. Все ще мабуть не здогадувався про ситуацію, в якій опинився. 

— Ходімо зі мною, — я смикнув хлопця за запʼясток і повів до виходу. — Поки її батьки не побачили тебе. Ти ж без запрошення, — я придумував все це на ходу і проклинав себе за це. Коли це я став покривати її загули? І чому? — Не хочеш же, щоб ваше знайомство почалось неправильно? 

— А що то за хлопець з нею? Брат? — запитав Саша. 

— Син одного з гостей, здається, — я знизав плечима. Я покривав її. Дожився. Покривав її походеньки… Коли самому дах зносило від цього. — У неї потім запитаєш. Але не зараз. Зараз тут бенкет, а я з охорони і не маю пропускати не запрошених, сам розумієш.

— А ти можеш Лілі покликати, я тут почекаю, — Саша, здається, не дуже повірив мені. 

— Пробач, це день народження мого шефа, я вже сказав, моя відповідальність, щоб тут були тільки ті люди, які мають запрошення, — я довів його до хвіртки. — Напиши Лілі. Думаю, вона все пояснить сама.

 — Добре, я зараз наберу її, — сказав він невдоволено. 

— Напиши, бо говорити по телефону на бенкеті точно неввічливо, — повторив я і виставив його за хвіртку. — Ну, я пішов назад.

Побачив, що він дістав телефон і почав щось писати. 

Тоді закрив хвіртку і підійшов до одного з охоронців при вході. Сказав тому, щоб слідкував за Сашею і не впускав в жодному випадку. А якщо він піде, щоб прослідкував, що він не пішов на задній двір або щось подібне.

А потім повернувся до саду.

Лілі, побачивши мене, покинула Марка і підійшла, схвильовано дивлячись на мене:

 — Ну що, він пішов? Що ти йому сказав?  

— Мав написати тобі. Я сказав, що Марк — син одного з гостей, "здається", — мені було неприємно все це. Все, що відбувається. Було якось гидко на душі. — І сказав, що на свято можна тільки за запрошеннями. Охоронець зі входу, один з них, прослідкує, щоб Саша не увійшов на територію знову. 

 — От засада, звідки ж вони дізналися, обоє?  — вона похитала головою. — Якийсь закон підлості! 

— Та в інтернеті ж, певно, писали, — я зітхнув. 

Треба менше думати про неї. Взагалі не думати. Вона — моя підопічна і то тільки тому що мені треба потрапити в ту довбану кімнату. Тільки тому я зараз їй допоміг. 

 — Дякую за допомогу, — сказала вона, торкнувшись моєї руки. — Не знаю, що б я робила, якби не ти…

Я прибрав руку. Бо коли вона торкалась мене, зі мною відбувалось щось неправильне. Я страшенно хотів цих дотиків, але знав, що для Лілі все це ніколи нічого не значить. Для неї інші люди, хлопці, — щось типу гри. А я не хотів бути частиною цих її ігор.

— Не торкайся мене, будь ласка, — сподівався, що це звучало не надто неприязно. Але мені дійсно не хотілось ще більше потрапляти в ці її пута. 

— Думаєш, що Марк буде ревнувати? — вона усміхнулася. — Але він знає, що ти мій охоронець… Все нормально. 

— Ні, мені пофіг на те, що він там буде робити чи думати. Просто я не хочу, щоб ти мене торкалась, — я зазирнув їй в очі. 

 — Ну, як хочеш, — сказала вона трохи ображено. — Якщо ти на цьому наполягаєш, не буду торкатися, — вона навіть сховала руки за спину. 

— Лілі! Ходімо покажеш свою кімнату! — почули ми раптом голос Марка…

А я вирішив, що зараз залишу цих двох голубків і нарешті зроблю те, що маю… Те, заради чого я прийшов у цей будинок…

Лілі

Я розсердилася на Рена через те, що він так повівся зі мною. Я хотіла подякувати, а він огризнувся, може, хотів, щоб я йому заплатила чи що? Але це не схоже на нього, він ніколи особливо не натякав на додаткову оплату, здавалося, йому гроші зовсім не важливі. Але чому тоді він так мені відповів? Ну, може просто настрою немає, але можна було й не грубити…

Я відвернулася від нього і якось надто доброзичливо усміхнулася Марку. 

 — Так, ходімо, побудемо трохи тет-а-тет…

Коли ми зайшли до моєї кімнати, я прибрала з крісла речі, які кинула тут, коли обирала, що одягнути:

 — Сідай, вип’ємо щось? — запитала в Марка.