10. Звана вечеря

Рен

Я стиснув руки в кулаки в кишенях. Треба було відвернутися. Але я, як той мазохіст, продовжував дивитись на Лілі і Сашу. Їй навіть стало соромно, бо вона відсторонилась від Саші і тоді я почув його фразу про "хіба ми не зустрічаємось?". Серце чомусь забилось швидше. Я весь пішов у слух і погляду не відводив. Хоча, як вже й казав, треба було відвести.

Лілі  якось невпевнено поглянула спершу на мене, потім на нього. 

— На репетиціях ми маємо грати, а не займатися обговоренням особистого життя, — сказала з досадою. 

Дійсно, я її присоромив. Виходить, що так. Але від того було якось не легше. 

— Вийду у двір, буду чекати на тебе під дверима, як завершиш, виходь, — сказав ніби спокійним тоном. Намагався спокійним. Вона все ж засіла десь у мене в голові. Чи не в голові… Усвідомлення цього було якимось неприємним, бо… Ну бо це була Лілі. З багатьох причин думати про неї було помилкою.

Лілі  тихо сказала:

 — Добре, дякую… 

Я кивнув і вийшов з зали, а потім і з будівлі.

Дістав цигарки. Не палив вже біля місяця, думав, що кинув, але зараз мені дуже сильно хотілось палити. Час репетиції пройшов доволі швидко, хоч я і думав, що буде інакше. Я таки зміг трохи відволіктись і заспокоїтись, коли Лілі вийшла з будівлі. От тільки вийшла вона якось рано, а я ще був з цигаркою. Не збирався палити при ній. 

Вона підійшла до машини і усміхнулася мені: 

— Я правильно зробила? На твою думку? 

— Правильно буде, коли ти обереш когось одного, — я знизав плечима. Вже контролював себе краще, добре, що ми не поговорили раніше, бо я б бовкнув зайвого. 

— Я обов’язково оберу, — вона кивнула. — Можеш не сумніватися в цьому. 

— От і добре, — я відчинив перед нею дверцята. — Що з вечіркою? Вона вже на днях. Ти когось запросила? Твоя мати казала запросити, якщо я не помиляюсь.

— Ні, я поки не виберу когось одного остаточно, вирішила не знайомити своїх хлопців з батьками. Втім, вони думають, що я зустрічаюся з Марком. Я колись називала його ім’я. Якщо оберу Сашу, то скажу, що вони переплутали, треба попити ліки для покращення пам’яті, — вона весело розсміялася. 

— Зрозуміло, —  я кивнув.

Сів біля неї, за кермо, і ми поїхали додому. Чомусь почувався якось неправильно. Важливо, щоб вона цього не помітила…

***

Мене змусили нарядитись в довбаний фрак. Бачте, у них на тій вечірці "дрес-код". Я  і забув, як це — ходити в подібному одязі. Вже звикся з роллю охоронця. І тільки зараз до мене дійшло, що сьогодні нарешті мені випаде той шанс, якого я так довго чекав, до якого так довго готувався. 

Переключити камери на інший режим, без запису. Потім замінити шматочок без запису на запис з іншого проміжку часу. Так як буде купа людей, ніхто не помітить цього. Мені треба зробити копії, нічого не зникне. Все має пройти добре. 

Коли я вийшов з будинку прислуги і пішов до Лілі в основний будинок, помітив, що служниці якось дивно на мене дивляться і щось шепочуть одна одній, усміхаючись. Довелось навіть глянути на себе в дзеркало, але ніби все було нормально. 

Під кімнату Лілі я прийшов за десять хвилин до офіційного старту бенкету і постукав у двері. 

Вона гукнула: 

— Заходьте! 

Коли я зайшов усередину, то одразу побачив її. Лілі була в класичній чорній сукні, з розпущеним волоссям, але, незважаючи на скромний на перший погляд вигляд, я побачив у її очах знайомі “бісики”.

— Ти схожий на Джеймса Бонда! — сказала вона, усміхаючись. 

— Ага, незручно капець, — я потягнув краватку, щоб трохи розпустити її. — Ну, зато не буду вибиватись з натовпу. Це твої батьки гарно придумали. 

Погляд все ж ковзнув по її фігурці. Лілі була така мініатюрна, що її хотілось захищати. А ще хотілось торкнутися. Але приводу не було. Та і обставини були зовсім непідходящі. 

— Ну що ж, тоді будеш моїм кавалером, я скажу, що в Марка не вийшло прийти, — вона підійшла ближче і взяла мене під руку. — Ходімо? 

— Так виходити точно не можна, — я відсторонився від неї. — Твоїм батькам подібні жарти не сподобаються…

 Лілі

Дивлячись на Рена, я подумала, що він виглядає значно краще, ніж Марк чи Саша. Особливо зараз, коли перевдягнувся з повсякденного одягу у фрак. Цілком можна повірити, що він належить до вищих кіл суспільства. 

— Шкода, — сказала я. — Ну гаразд, підемо вже так, не будемо їх шокувати…

Ми спустилися донизу, де вже було чимало людей. Я підійшла до батька і вручила йому свій подарунок. 

 — Вітаю, тату, — сказала, легенько поцілувавши у щоку. 

— Дякую, мила, — він обійняв мене. — Мама казала, що ти сьогодні прийдеш з хлопцем… Як там його, Марк? 

 — На жаль, у Марка захворіла бабуся, — я сказала це з сумним виразом обличчя. — А він її так любить, то поїхав до неї. Познайомлю вас якось іншим разом, може, так буде й краще, без великої кількості людей…

— Добре, — батько усміхнувся.