9. Наші секрети

Рен

Флірт зі сторони її подруги був дещо навʼязливим. Власне, тому я і сказав, що сидіти разом нам не положено. Дівчинка мала б зрозуміти, що не цікавить мене. Але, схоже, вона була з наполегливих, бо весь час поглядала у мій бік. 

А потім, коли встала з-за столику і пішла в моєму напрямку, я чомусь очікував якогось підвоху. Може, ці двоє посперечались на щось? Лілі з тих, хто міг би провернути подібне.

От тільки коли Софі підійшла ближче, вона явно спеціально спіткнулась прямо перед моїм столиком. 

Дурне дівчисько могло розбити носа об кут столу, бо летіла прямо на нього. Безстрашна. Вистачило одного швидкого руху, щоб "поправити" курс падіння на безпечний. Коли вона опинилась в моїх руках, то одразу  обхопила руками мою шию і зазирнула в очі, ледь облизнувши губи. 

 — Дякую, ви мене врятували, — сказала ніби трохи захриплим голосом, але це все виглядало страшенно награно.  

А тим часом Лілі, як фурія, пронеслась біля нашого столику в сторону виходу.

Я відсторонив від себе Софі і швидко рушив за Лілі, але наздогнав її аж в вузькому і темному коридорі. Здається, вона завернула кудись не туди, бо вихід був з іншого боку. 

Я схопив її за запʼясток:

— Ти це куди зібралась? 

Але коли вона розвернулась до мене обличчям, я помітив на її очах сльози, губи її тремтіли як у дитини, яка ледве стримується, щоб не заридати. 

 — Не хотіла вам заважати! — вигукнула вона.  — Чого ж ти покинув Софі, йди до неї, вона ж тобі сподобалась?  

— Що за дурня? Мене не цікавлять твої однолітки, — я знизав плечима. 

Але всередині від всього цього діалогу відчував щось приємне. Виходило, Лілі ревнувала мене. Це було очевидно, надто очевидно. І надто приємно. Так не мало бути.

— Я бачила, що ти весь час дивився на неї, — Лілі говорила емоційно, вся розчервонівшись. — Ні, я не проти, я розумію, що ти чоловік, що в тебе є якісь такі бажання… І взагалі… Я не маю права тобі щось забороняти… Просто можете це робити не в мене на очах? — раптом вона все ж заплакала, затуливши обличчя долонями. 

Певно, вона звикла, що всі бігають за нею. Звикла, що всім хочеться бути саме з нею. І коли вона побачила, що я цього не роблю, відчула себе погано. Інших пояснень таким її діям я не мав.

І хоч розумів, що це все було егоїстичним поривом з її боку, дозволив і собі трохи побути егоїстом.

— Дивився я за вами, за тобою, — додав неголосно, але одразу продовжив, — бо ти під моєю охороною, —  я обійняв її. — Не плач. 

Вона одразу перестала схлипувати, затихла в моїх обіймах. 

 — Вибач, що я така дурна, — прошепотіла кудись мені в плече. 

— Саша і Марк приревнували б, якби побачили нас зараз, — я усміхнувся, хоч вона того і не бачила. 

 — Це ти вирішив спеціально мене провчити, — вона підвела голову і поглянула на мене заплаканими очима. — З чоловічої солідарності? 

— Не збирався я "провчати" тебе, — я зазирнув їй в очі. Чорт, не треба було цього робити. Її заплакане обличчя виглядало якось так ніжно… Хотілось наблизитись. Торкнутися. Стерти ці сльозинки. Зцілувати їх. Але бути ще одним її трофеєм я теж не збирався. 

— Тепер я зрозуміла, що вчиняю неправильно, — сказала вона. — Мені треба обрати когось одного. Так? 

— Так, — я кивнув. Розумів, що мова йде про цих двох, і чомусь відчув сум. 

— Тоді я так і зроблю, — вона трохи відсторонилася і торкнулася моєї руки. — Пора на репетицію, хлопці будуть злитися, якщо я запізнюсь. 

— Якщо це буде не Саша, а Марк, скажи йому хоч після репетиції. А то ви не порепетируєте. 

Цієї миті  ми почули голос Софі:

 — Лілі! Рен! Ви де? — гукала вона. 

 — Треба вийти, — прошепотіла Лілі якимось змовницьким тоном… 

Лілі

Мені так не хотілося знову бачити Софі, але я розуміла, що цього не уникнути, іначе подруга страшенно образиться. Я знала її запальну вдачу.

— Хочеш, можемо не виходити. Вона — не моя підопічна, — прошепотів Рен мені на вухо. 

 — Я їду додому! — невдоволеним тоном продовжила Софі. — А ви як хочете! Все, я йду! 

І ми почули кроки, що віддалялися. Таке полегшення… Я раптом засміялася:

 — Я уявляю, яке в неї обличчя! Так обламалася! 

—  Яка ти жорстока, — Рен усміхнувся. 

 — Вона має хлопця, постійно говорить, як його кохає… Це якось тупо —  я похитала головою. 

— Ти теж маєш хлопця, — нагадав Рен. — Навіть двох. 

Я закотила очі:

 — Певно, якби я кинула обох, ти б дуже засмутився, бо не мав би чим мені дорікати…

— Або зрадів би, — припустив Рен, поглянувши мені в очі.

Я відчула, що моє серце раптом забилося сильніше. Цей його погляд… Якби він зараз поцілував мене, певно, я б не відсторонилася. Але він, звісно, не поцілував.