7. Перше тренування

Лілі

Коли я почула ці його слова, мені чомусь стало дуже приємно. Ні, я часто чула компліменти на свою адресу і спокійно реагувала на них, але знала, що Рен не буде говорити того, про що не думає. Він взагалі відверто говорив усе, як тоді, коли назвав мене ловеласкою. Я могла довіряти йому, знала, що він не буде кривити душею…

— Іноді мені хотілося б бути некрасивою, — зізналась я. — Ходила б спокійно всюди і не переживала, що хтось буде чіплятися… 

— Ну, я не дам нікому тобі нашкодити. Якщо не будеш робити дурниць і втікати від мене, ти завжди будеш в безпеці, обіцяю. 

— Дякую, — я стиснула його долоню в своїй. — Поряд з тобою я дійсно почуваюся в безпеці. Поїхали додому? Ти там мені щось обіцяв…

— Тренування? Так, можемо зробити це, — погодився Рен. — Добре, поїхали.

***

Ми зайшли в тренажерний зал, який був у будиночку охорони. Його рідко використовували охоронці, бо зазвичай у свій вільний час вони не тренувались. 

— Сьогодні навчу тебе виривати руку і наносити відволікаючий удар. Щоб ти могла швидко втекти. До речі, по взуттю. Носи менше підборів і більше зручного взуття, особливо ввечері. 

— Добре, — Лілі кивнула.  — Буду носити кросівки. А куди наносити той відволікаючий удар? 

— Щоб точно було боляче і неочікувано, щоб хватка на тобі послабла, треба вдарити нижче живота. Давай спробуємо. Я перехоплю удар, побачу, наскільки він сильний. 

Він схопив мене за запʼясток. Не надто боляче. 

— Коліном бити? — уточнила я. 

— Так, давай, — кивнув Рен. 

Я різко спробувала вдарити його коліном туди, куди він сказав. 

— Повільно! — він перехопив удар. — Ще раз! 

— Нічого собі, маєш гарну реакцію, — я вдарила ще раз, але і цього разу це було, за словами Рена, повільно.

Я намагалась вдарити ще і ще, аж поки зовсім не захекалась.. 

На черговій спробі я якось невдало ступила на ногу і ледь не впала, але Рен підхопив мене. 

— Я дуже незграбна? — запитала, щоб побороти незручність, яка виникла, коли ми були так близько одне до одного. 

— Ти навчишся, — він чомусь облизнув губи. І дивився якось так, що  моє серце забилося частіше. Здавалося,  він може читати мої думки. І здогадується, про що я думаю — про те, які у нього сильні руки, і як мені приємно торкатися до нього… Стоп, треба припинити думати про це… 

Ми так і дивились одне на одного якусь мить, але потім Рен таки відсторонився. 

— На сьогодні досить, продовжимо завтра. 

— Добре, дякую, — пробурмотіла я. — Що погодився позайматися. Ну і за те, що прогнав того типа… Я попрошу батька, щоб підвищив тобі платню чи премію виписав…

— Не варто казати йому. Я мав супроводжувати тебе від будівлі. Пощастило, що встиг вчасно. Насправді, це моя помилка. Ти взагалі не мала потрапити йому до рук, — він зітхнув. — Пробач.

— Та все нормально, — я усміхнулась. — Все ж закінчилося добре, це головне. Мені дуже пощастило, що ти був поруч. 

Раптом на підвіконні задзвонив мій телефон. Я взяла його й побачила, що телефонує Марк.

— Алло, привіт, — сказала приймаючи виклик. 

— Привіт, я скучив за тобою. Ходімо сьогодні покатаємось на ковзанці на льодовій арені? Там прохолодно і приємно! 

— Гарна ідея, я не проти, — я поглянула на Рена. — Марк мене запрошує на ковзанку. 

— Ну, якщо ти хочеш, йди, але я буду біля ковзанки. Тепер не випущу тебе з поля зору, — повідомив Рен. — Після того, що трапилось вчора. 

— Без проблем, — сказала я і повернулася до розмови з Марком. — Рен може нас відвезти. 

— А минулого разу хіба він не казав, щоб я їхав на своїй машині? — здивувався Марк.

— Хай їде сам, — тут же сказав Рен. — Зустрінемось там.

— Добре, Марку, їдь сам, — переказала я. — На котру мені приїхати?

— Давай за годинку? Встигнеш зібратись? 

— Авжеж, тоді до зустрічі, — я  вимкнула телефон і поглянула на Рена. — От, думала один вечір провести вдома, і не вийшло.

— Ну-ну, — хмикнув він. — Знаю я тебе, тобі подобається морочити хлопцям голови. 

 — Ну, трохи… — я теж розсміялася. — Тільки ж ти мене не видавай!

 Рен

Коли ми приїхали на ковзанку, я тримався окремо. Вони стояли разом в черзі за ковзанами і щось весело обговорювали. Лілі усміхалась своєму кавалеру і виглядала задоволеною. Я не дуже розумів її і чомусь злився на всю цю ситуацію. 

Вони сіли на лавку вже з ковзанами, і її кавалер майже одразу прийнявся допомагати Лілі затягнути шнурівку. Сидів біля її ніг, дивився знизу вгору, а вона і раділа. 

Я закотив очі. Вона невиправна. 

Коли вони вже пішли на лід, Лілі виглядала невпевненою фігуристкою. І її "лицар" весь час тримав її за руку і вчив кататись. 

Хоча за деякими рухами я міг бачити, що Лілі не така вже й дурненька, і якоїсь миті, коли в неї ледь не врізались, вона прекрасно і майже професійно ухилилась. Все ж, подобалось їй грати всі ці спектаклі. А мене це чомусь бісило. Хоча я не був їй батьком чи братом, вона була мені просто ніхто, але все це дуже бісило.