1. Любитель червоних лілій

Лілі

Того вечора репетиція затягнулася довше, ніж зазвичай. За тиждень у нас мав бути концерт, тому ми мали бути на висоті. 

Поглянувши на годинник,  я зойкнула:

— Вже одинадцята вечора, мене батько вб’є! Усе, хлопці, я пішла! 

— Може, підвезти тебе? — запитав Саша, наш гітарист. Я йому подобалась, я це знала. 

 — Дякую, але я з водієм, батькові щось погрожували останнім часом, то він не дозволяє мені їздити самій, — я усміхнулася. — Побіжу, бо певно, водій уже мене згадує незлим тихим словом! 

— Може, тоді іншим разом… Я все ж хотів би, щоб ми сходили кудись, хоча б як друзі, можна почати з цього, — сказав він.

 — Я не проти, звісно, можна сходити, — помахала всім рукою, побажала на добраніч і вибігла на вулицю. 

Машина татового водія Олега стояла зовсім поруч, до неї було метрів п’ятдесят. Та не встигла я зробити й кількох кроків, як побачила чоловічу фігуру, що швидко наближалася до мене. 

Спробувала обійти незнайомця, але він перегородив мені шлях. А потім, коли я розвернулась, і хотіла піти назад, схопив мене за запʼясток і притягнув до себе:

— Ти памʼятаєш мене, Лілі? Маєш памʼятати… 

— Може, ви мене з кимось переплутали, — я спробувала вирвати руку, але він тримав міцно. Чесно кажучи, я не сумнівалася, що йому була потрібна саме я. Інакше він не звернувся б до мене на ім’я. 

— Я дарую тобі червоні лілії, щоразу, кожного виступу! — вигукнув він, стиснувши мій запʼясток сильніше.

— Дякую, мені дуже приємно, — я побачила Олега, що вийшов з автівки і наближався до нас, і мені трохи полегшало. Все ж батько був правий, коли казав мені не ходити ввечері самій. 

— Я люблю тебе! — він раптом обернувся, певно, почув , як підходить Олег, і дістав з кишені пістолет. — Назад! Вали звідси, інакше я стрілятиму!

Від страху я навіть втратила дар мови. Хотіла закричати, покликати на допомогу, але з горла вирвався якийсь тихий  писк. 

Водій все ж рвонувся до мене. Як в сповільненій зйомці я побачила, як нападник зробив постріл і Олег впав. Потім нападник направив пістолет мені в район грудей:

— Ти будеш моєю дівчиною! Зрозуміло?

Я розгублено озиралася навсебіч. Хоч кажуть, що перед смертю перед очима пролітає усе життя, в мене нічого такого не було. Чомусь я подумала, що завтра мала прийти на примірку сукні для концерту. А ще, що так і не поїхала до Франції, збиралася після закінчення сесії, і от…

— Відповідай! — вигукнув він. — Поцілуй мене! Тоді все буде добре! Ти ж будеш моєю дівчиною?

 — Це так несподівано, — ледве чутно сказала я. — Може, ми спершу познайомимося… Як вас звуть? 

— Я відведу тебе до себе… Більше ніхто не буде дивитись на тебе, — як у маренні говорив він. — Мене звуть Паша, Лілі. Давай поцілуємось, — і потягнувся вперед, до моїх губ. 

Я подумала, що, мабуть, він якийсь наркоман. Погляд у нього був дуже дивний. А ще було страшно за Олега, який лежав на асфальті непорушно. Мабуть, цей тип його вбив…

Раптом я побачила за спиною нападника якусь постать. Не могла роздивитися, хто це, бо було темно, але серце забилося швидше. 

Подумала, що треба відволікти цього Пашу.

 — То ти любиш червоні лілії?  — запитала в нього і навіть спробувала усміхнутися. 

— Так, обожнюю, бо вони схожі на тебе, Лілі, вони мають таке ж імʼя, — почав шепотіти цей псих, він повністю зосередився на мені.

Тим часом той чоловік став повільно підходити до нас і показав мені знак  "продовжуй", прокрутивши пальцем так, щоб я продовжувала говорити з нападником. 

 — А яку мою пісню ти найбільше любиш? — я сказала перше, що спало на думку. 

— "Янгол", ти сама, як янгол, коли співаєш її! — захоплено сказав той. 

І саме в цей момент чоловік, який був за ним, одним швидким ударом ноги вибив пістолет з чужої руки. Не встигла я навіть зойкнути, як цей незнайомець скрутив мужика, вивернувши йому руку і змусивши стати навколішки і заволати від болю. 

— Викликай поліцію і швидку! — вигукнув він мені…

***

Я тремтячими пальцями витягнула з сумки телефоні набрала номер поліції:

 — Тут застрелилили людину, приїздіть швидше! — продиктувала адресу. Потім зателефонувала у “Швидку”.

Тим часом мій рятівник вже надавав допомогу водієві. Я з полегшенням побачила, що Олег заворушився і застогнав. 

— Його не застрелили, а підстрелили! — виправив мене незнайомець. Він якраз перевʼязував рану на плечі охоронця. — Постріл не потрапив в серце, лише зачепив плече, пощастило, він буде жити.

— Дякую, — тільки тут до мене дійшло, що, можливо, він урятував мені життя. — Якби не ви, то все могло б трапитись… Мій батько вам віддячить…

— Треба дочекатись швидку. А потім я відвезу вас додому. Треба викликати таксі… Я зараз без машини.

 — Добре, — мене від пережитого шоку раптом почало трусити. — Я сподіваюся, що цього типа посадять…