Під однією парасолькою

   Десятирічна Ельвіра крутилася в ліжку, міцно притискаючи до грудей плюшевого ведмедика. На тумбочці поруч стояв великий сріблястий годинник, а біля нього - новенька рамочка. З фотографії посміхалася мама. Вона поїхала лише три місяці тому - туди, де платять «справжні гроші», як казали дорослі, щоб назбирати Елі на навчання, прожиття їм з бабусею і новий комп'ютер. Але дівчинці зараз не треба було ні комп’ютера, ні грошей. Їй просто дуже хотілося, щоб мама, як раніше, була поруч і цілувала її перед сном.

   В кімнату тихо увійшла бабуся Наталія Борисівна. Від неї завжди пахло лавандою, домашнім печивом і трохи - крейдою, бо вона трохи за сорок років пропрацювала вчителькою української мови та літератури та ще й на пенсії на півставки бібліотекарем.

- Знову сумуєш за мамою, пташко? - тихо запитала бабуся, сідаючи на край ліжка й гладячи внучку по шовковистому світлому волоссю.

- Бабусю, а чому світ такий складний? - поцікавилася з сумом Ельвіра. - Мама далеко, мені сумно... Мені здається, що справжня любов буває тільки у ваших книжках.

   Наталія Борисівна лагідно посміхнулася. Вона зняла з полиці старий, обтягнутий оксамитом альбом і розгорнула його на першій сторінці. З чорно-білого знімка дивилися двоє: молода красива дівчина з пишною русою косою і ставний молодий чоловік у білому медичному халаті, з проникливим і дуже добрим поглядом.

- Поглянь-но сюди, — сказала бабуся. — Це твій дідусь Михайло. Ти була зовсім маленькою, коли його не стало, але його любов досі гріє цей дім. Хочеш, я розповім, як ми зустрілися?

  Еля шмигнула носом в носову хустину і швиденько кивнула, вмостившись зручніше.

-Це було восени, якраз такої пори, коли листя падає, наче золотий дощ, — почала бабуся, і її голос зазвучав як чарівна мелодія.

- Я тоді щойно прийшла працювати в школу. Молода, завзята, повна енергії, хотіла навчити весь світ любити поезію. І от біда - перед самим відкриттям шкільного вечора я так поспішала, що перечепилася через поріг, впала і розбила коліно так, що кров не зупинити. Директор у паніці кричав: "Бігом у лікарню, тут дві вулиці пройти!"

  Я ледве доплентала туди, сльози котяться, спідниця замазана... І тут з операційної виходить він - твій дідусь Михайло. Він тоді був молодим інтерном-хірургом, який щойно закінчив інститут. Виглядав втомленим, очі впали від недосипу, але як тільки він мене побачив, одразу посміхнувся.

"Ну що ви, сонечко, - каже, - хіба через таке плачуть? Зараз ми це коліно вилікуємо, ще й танцювати будете".

 Обробив мені рану так ніжно, наче я була з кришталю. А коли замотував бинтом, я помітила, що в нього руки тремтіли. Не від втоми, ні... Він потім зізнався, що закохався з першого погляду. На прощання він дав мені "рецепт": написав на клаптику паперу свій номер телефону і приписав: "Приймати хоча б раз на день разом із чаєм".

  Еля затамувала подих, розглядаючи обличчя дідуся на фото.

- І ви більше не розлучалися? - тихо спитала вона.

- Ніколи, - відповіла бабуся Олена, перегортаючи сторінку, де вже були весільні фото та знімки їхнього затишного дому. - Ми прожили з ним разом сорок п’ять років. І знаєш, дитинко, це не було життя без турбот. Дідусь постійно пропадав на нічних чергуваннях в лікарні, рятував людські життя. Іноді приходив додому сірий від утоми, коли операції були важкими. А в мене - купи зошитів, які треба було перевірити до ранку.

Але ми мали одне золоте правило: щоб не сталося за день, які б хмари не нависли над нами, ми ніколи не лягали спати ображеними один на одного.

  Коли дідусь повертався з нічної зміни, на столі завжди чекав гарячий борщ і свіжий хліб.  А коли я втомлювалася від шкільного гамору і в мене зникав голос, Михайло мовчки заварював мені чай з чебрецем і медом, сідав поруч і просто тримав за руку. Ми розуміли один одного без слів. Він знав, коли мене треба обійняти, а я знала, коли йому потрібна тиша після важкого дня в операційній. Ми ділили порівну і радість, і смуток. Його робота - рятувати тіла, моя - плекати душі. Отак і жили - душа в душу.

  Бабуся замовкла, погладжуючи старий знімок, де вони з дідусем, уже сиві, сиділи на лавці в саду, тримаючись за руки, а Еля позаду - з дитячою парасолькою.

  Ельвіра дивилася на цю фотографію, посміхалася і в її маленькій голівці вимальовувалися дивовижні картини. Їй раптом здалося, що слова - це теж ліки. Тільки дідусь лікував людей скальпелем, а бабуся — добрим словом і рядками з книжок. А що, як поєднати це в єдине?

Вона уявила, як виросте і напише книгу віршів — таку красиву і теплу, що кожен, хто її прочитає, одужає від смутку. Вона напише про маму, яка обов’язково повернеться до неї одного дня і більше вони не розлучаться, про дідусеві мудрі руки і про бабусину лавандову любов.

- Бабусю... - прошепотіла Еля, закриваючи очі. - Я знаю ким я стану в майбутньому. Я буду поетесою! Я напишу вірші, які будуть лікувати серця людей, що заблукали в лабіринті постійних відповідей. Як дідусь і ви. Я покажу цьому світу всю любов, нехай всі прочитають мої рядки, що йдуть із серця і світ від цього стане добрішим!

  Бабуся розчулено посміхнулася і поцілувала внучку в чоло.

- Це прекрасна мрія, моя зіронько. Твоє слово матиме велику силу. А тепер засинай. Мама далеко за кордоном зараз теж дивиться на місяць і думає про тебе. І її любов летить сюди, крізь усі кілометри.

  Бабуся вимкнула світло, а Еля засинала з посмішкою. В її сні вже римувалися перші рядки про золоте осіннє листя, білий халат і мамині лагідні очі, які обов’язково зустрінуть її знову.