15. Марк

   Останні дні осені Марк провів за підготовкою до екзамену: хоч він й відбудеться аж у червні, наздоганяти доводилося чимало. Буденність наповнювали контрольні роботи та вечірні посиденьки з татом у вітальні їхнього сільського будинку. На минулих вихідних вони з батьком нарешті зняли захисні плівки з меблів. Все ж, тепер це їх новий дім. Клопоти захопили його з головою, не даючи зайвий раз згадувати своє старе життя в столиці. І він навіть почав до цього звикати. Інколи в голову все ще закрадалися думки про Ніку, які було витравити найважче. Але тепер вони стали якимись блідими, невиразними, і вже не приносили такого болю. Марк був радий цьому. 
 А кілька днів тому хлопці зі школи затягнули його в місцевий клуб. Не сказати б, що Марку там дуже сподобалося, та більшість відвідувачів були їхніми однолітками, а музика - непоганою, тож він зміг розслабитися й уявити, що все як раніше. Він кликав із собою й Аля, але той, як завжди, відмовився, пославшись на те, що вже пообіцяв Сені разом позайматися. Та все ж дав слово, що наступного разу обов'язково приєднається. І хоч Марк був впевнений, що вірити цьому не варто, таки погодився. 
  Останнім часом вони й так майже не спілкувалися. Куди б Аль не йшов, Сеня слідувала за ним, мов п'явка, що настирливо вчепилася в його ногу і не бажала відпускати, поки не вип'є всю кров. Аль намагався приділяти їм обом увагу, і від цього ставало тільки гірше. Він ніби розривався між ними тепер.Їм лише іноді перепадали ті кілька хвилин наодинці дорогою до зупинки після школи. Та й то - лише коли Сеня не рвалася пройтися з ними. Марк міг би щиро зізнатися: Сеня його дратувала. 
  Якось одного темного листопадового ранку, коли сонце ще не встигло зійти над будинками і здавалося, що все ще панує глибока ніч, Марк неочікувано отримав дзвінок з незнайомого номера. Він ще навіть не встиг прокинутися й, незадоволений тим, що його сон перервали раніше сьомої години, хотів уже було жбурнути телефон в інший кут кімнати, як раптом впізнав цифри - старий номер Ніки. Сон миттю як рукою зняло. 
  Марк ривком підірвався з постелі і втупився в екран телефону. Серце намагалося пробити барабанну перетинку. Йому захотілося одразу ж відповісти, але, з іншого боку, це здавалося найбільшим безглуздям. Він поплескав себе по щоках, намагаючись переконатися, що вже не спить і це не якийсь черговий дурнуватий сон. Коли щоку обпекло жаром, хлопець болісно зашипів й обережно потер травмоване місце. Ні, він не спав. 
  Але Ніка вже кинула його, вона написала про це прямо. Тож він не розумів, що тепер могло статися, що вона телефонувала йому, та ще й так рано. На годиннику було лише шість тридцять. Щойно Марк вирішив, що нарешті може закрити цю сторінку свого життя і відпустити її, аж ось вона знову з'являється нізвідки. А він так бажав отримати цей дзвінок. Тільки от кілька місяців тому, а не зараз. Він дивився й дивився на екран із червоною пропозицією відбою, що так манила його своїм сяйвом у темряві кімнати . 
   Врешті Марк взяв слухавку за хвилину до того як гудок вже мав завершитися. І несміло, пошепки – в сусідній кімнаті ще спав тато, вперше так довго за останні кілька тижнів – промовив:
  —Алло.
  —Привіт.
  Знайомий, ніжний голос по той бік вколов його шипом крізь слухавку. Марк нічого не відповів. Не зміг би, навіть якби захотів. 
  —Я тебе розбудила? Пробач, я хотіла зателефонувати вже декілька днів, але… не знаю. Тільки зараз наважилася.
  —Чого тобі, Ніко?—якомога холодніше запитав Марк, але хрипкий від сну голос не міг обманути нікого з них.
  —Я…—вона вагалася, тихі паузи здавалися вічністю між ними—Пробач мені.–прошепотіла дівчина слова, на які він так довго чекав.—Я помилилась. Я не повинна була так усе закінчувати. 
  —Як «так»?—хмикнув Марк, зліше, ніж хотів.—Ігнорувати днями мої повідомлення? Відбивати всі дзвінки? Зникати з мого життя, ніби все, що було між нами, не мало для тебе ніякого значення?
  Марк відчував, як заново закипає старий біль, від якого він думав, що вже позбавився. Що більше він говорив, то сильнішим гнівом просочувалися його слова. 
  —Мені просто стало страшно.–у відчаї випалила Ніка.—Думала, що ти забудеш мене, коли поїдеш, що заміниш кимось іншим. Я запанікувала. Але тепер розумію, як це було жахливо з мого боку. Будь ласка, вибач.—знову повторила вона.
  Десь на тлі її голосу пролунав будильник. Міський гамір прокрадався крізь вікно її кімнати, і Марк згадав, як воно було – чути його щоранку. 
  —Чого ти хочеш, Ніко? Для чого всі ці вибачення тепер? Майже три місяці минуло.
  Були миті, коли Марк хотів, щоб вона пошкодувала, хотів, щоб відчула те ж саме, що й він. Та зараз жодне з її вибачень не мало ніякого сенсу. Здавалося, ніби вона повернулася просто для того, щоб знову пограти на його нервах. 
 —Я хотіла… Можливо, ми можемо почати спочатку? 
 Марк не стримав гіркого смішку, що прозвучав майже як схлип. Він стис щелепи ледь не до хрусту. 
 —Нащо? 
 —Нащо?–ехом повторила Ніка, ніби не могла зрозуміти запитання.
 —Так, нащо?
 —Бо я сумувала за тобою.—голос дівчини здригнувся на останніх словах, ніби їй було соромно це визнавати.—А ти хіба ні? 
  Чи він сумував? Вона ледь не щоночі приходила до нього в найсолодших і найгірікіших снах. Він бачив її в кожній дівчині яку зустрічав на вулиці. Беріг її фото в архівах. І вона ще й запитує, чи він сумував? Але все це було до того, як він почав звикати до тиші з її боку.
  —Я думала, що буду тягнути тебе назад, якщо не відпущу. Що тягнутиму себе назад…—вона не чекала на відповідь Марка.—Але все може скластися інакше. В наступному році ми вступимо в академію, як і планували, і знову будемо разом. Усе буде гаразд.
  Це Ніка планувала. Марк ніколи не хотів вступати до Києво-Могилянської академії – це був лиш план, як залишитися поруч із нею після випуску. А от для Ніки це було усім: вона мріяла вивчитися на міжнародного юриста в найкращій академії країни.
  —Будь ласка, давай спробуємо ще раз.–прохала вона тим самим знайомим голосом.
  Він міг закрити очі й уявити, як вона сонно тре повіки пальцями з модним манікюром, ніби Марк і вся ця розмова вже втомили її. Як вибивається неслухняне пасмо з її коси, поки вона з усіх сил тримає голову вище, чекаючи на його відповідь, впевнена, що робить йому поступку. Його горда і така знайома Ніка. 
  Чомусь йому згадалося і ще дещо: Аль та його щаслива усмішка поряд із Сенею. Як вона заповнила весь його простір тепер. У Аля була вона – дівчина, з якою він почувався добре. І Марк здався. Хіба це не те, чого він хотів? Він не міг відмовитися від цього. Хлопець змусив замовкнути голос розуму, ігноруючи всі його аргументи. 
  —Гаразд.–ледь чутно вимовив він, запевняючи себе, що так усе і має бути.—Радий, що ти передумала.
  —Дякую.–видихнула дівчина і Марк знав, що вона всміхається зараз отримавши бажане. Вона завжди отримувала бажане.—Цього разу все буде по-іншому.—пообіцяла вона.
  —Гаразд.
  І дівчина поклала слухавку, а Марк безсило відкинувся на подушки. Усе це точно було сном. Він уже прокинувся, але його мозок – ще ні, і тепер він продовжує проектувати сни на реальність, як це буває під час сонного паралічу. Та десятихвилинний виклик в журналі дзвінків підтверджував, що йому це не наснилося. 
  Він мав би почуватися щасливим. Він мав би радіти, святкувати перемогу.  Нарешті він отримав бажане, про що міг тільки мріяти від того дня, як Ніка написала, що між ними все скінчено. Мав би відчувати хоч щось щодо цієї ситуації. Але він не відчував нічого.