11. Марк

   Від Аля знову не було жодної звістки всі вихідні. Вони так і не обмінялися номерами чи соцмережами і Марк раптом пошкодував, що не зробив цього. Два дні він не знаходив собі місця згадуючи вираз з яким батько Аля дивився на нього, й інтонацію його голосу коли він наказував Алю сісти в авто. Після того, як хлопець розповів йому про ситуацію з Софою, і як його батьки сердилися на нього за відмову дівчині, Марк підозрював, що вони суворі. Але ж це було чимось зовсім іншим. Жоден з батьків Марка ніколи не поводився з ним так. Марк відчував ніби сходить з розуму у здогадках як там Аль і чи все з ним впорядку. Кілька разів він навіть думав над тим, щоб піддивитися його адресу в батькових документах і навідатися до нього додому, але вчасно зупинявся. Навряд це хороша ідея судячи з усього. 
  Та вже в понеділок Аль знову прийшов до школи. Марк очікував його біля кабінету хімії, де в 11-А мав бути перший урок за словами Дані. Звідки той знав розклад паралелі Марк не уточнював. Аль помітив його першим. Він завмер на якийсь час, здивований Марковим візитом. Вони стояли мовчки дивлячись одне на одного і не знаючи, що говорити, поки учні снували туди-сюди повз них. Після п’ятничного випадку обидва почувалися ніяково. Аль відвів погляд першим і мав такий вигляд, ніби йому було ніяково поряд з Марком.
  —Привіт.–сказав Марк.
  —Привіт.–відповів Аль дивлячись куди завгодно тільки не в очі Марку. 
  —Ти в порядку?
  Аль сковтнув і його кадик нервово смикнувся вгору під білим коміром. 
  —Так.
  Він брехав. Але Марк не став акцентувати на цьому.
  —Де твої браслети?–кивнув він натомість на пусті запястки хлопця під довгими рукавами шкільної сорочки. 
  Аль поглянув в тому ж напрямку і відсмикнув пальці якими перебирав край шорсткої тканини. 
  —Викинув.–коротко відповів він.
  —Викинув? 
  Марк вдивлявся в його обличчя. Він навіть не знав, що саме шукав. Якихось підтверджень, що з Алем справді все впорядку. Коли раптом помітив бежеву наліпку. 
  —А це що таке?
  Він підійшов ближче розглядаючи червоний слід від ляпасу, що так і не вдалося приховати повністю пластирем на підборідді.
  —Нічого такого. Просто впав.–відмахнувся Аль відвертаючи постраждалий бік. 
  —Аль, якщо це твій тато..
  —Марку!–зупинив його Аль спокійним, але твердим голосом, ясно даючи зрозуміти, що це не Маркова справа.—Зі мною все нормально. Правда.
  Марк стис пальці до хрусту. Нічого не було нормально, але він навіть не знав, що не так. І Аль не збирався нічого йому пояснювати, чи дозволяти допомогти йому. Кілька хвилин їх погляди ще змагалися в німій битві, та врешті Марк гучно зітхнув і змусив себе відступити, доки той знову не підняв, вже знайому обом, стіну.
  —Гаразд. Але знай, якщо тобі буде потрібно, щось – я поряд. 
  На якусь мить в згаслих очах Аля пронеслося щось незнайоме Марку. Від чого його груди боляче стислися. Але він нічого не відповів і Марк врешті мав піти. Залишалося всього п'ять хвилин до початку занять. 
  —Марк.–озвався Аль коли той вже минув його.
  Марк озирнувся наткнувшись на затуманений погляд. Аль ніби сам не віддавав собі звіту в тому, що робить. 
  —Давай прогуляємося після занять?–сказав він зважившись і на його губах з'явилася знову знайома легка усмішка.
  —Звісно.
  Дрібка полегшення зняла тривалу досі напругу з плечей.

***

  Аль чекав на нього зіпершись на нещодавно відбілену шкільну колону біля входу. Він підставив обличчя сонцю і заплющив очі, тож не побачив як Марк підійшов. І той скористався цим, щоб на мить роздивитися його ближче. Сонячні проміння підсвітили кожну з численних, але зазвичай непомітних, веснянок. І синець на підборідді теж. 
  —Йдемо?
  Аль розплющив очі й знову посміхнувся. Та було сьогодні в його усмішці щось болісне. Це не подобалося Марку.
  —Йдемо.–відповів хлопець.
  —То ми будемо говорити, чи просто помовчимо? 
  Насправді Марка влаштовували обидва варіанти. Так чи інакше, навіть якщо вони не будуть говорити Аль буде не сам. Марк просто був радий, що міг бути тим, хто складе йому компанію. Колись він сам віддав би за це багато. 
  —Я хочу сходити в одне місце. Ти не проти?–несподівано запитав його Аль стискаючи в руках сумку для фотокамери. 
  —Звісно.–відповів Марк.—Все одно тато допізна затримається. Тож я весь твій.–всміхнувся він.—А твій?– обережно запитав він привертаючи увагу хлопця.–Твій тато не буде проти? Він ніби злився, що ти пізно приходиш додому? 
  Шкільний автобус не їздив в село де оселилися Марк з батьком, але так як Аль був місцевим то міг би користуватися ним. Натомість він ходив весь шлях пішки і Марк не розумів в чому причина, якщо його батьків це так злить. На здивування Марка, цього разу Аль відповів йому.
  —Його злить не те, що я пізно приходжу.–ухильно відповів Аль, якщо це взагалі можна було назвати відповіддю.
  —А що тоді?
  Аль схилив голову на бік прикидаючи правильні слова. 
  —Мм… Ну, можливо те, що це через тебе. На його думку.
  —В сенсі через мене?–оторопів Марк.
  —Ну, є й коротший шлях до мого дому.–зізнався Аль уникаючи погляду.—А я останнім часом ходжу тільки довгим.
  —І це тому, що так нам по дорозі?
  Марк не знав чому, але від слів Аля його тілом пройшов струм. 
  —Тобто ти ускладнюєш собі життя через мене?–перепитав він, коли Аль не відповів, не розуміючи, чому раптом пересохло в горлі. 
  —Я нічого не ускладнюю.–заперечив Аль.—Мені подобаються тутешні краєвиди, на короткому шляху немає на що подивитися чи чого сфотографувати. І до того ж, повір, якби я не хотів чогось я б цього не робив.–запевнив Аль.—Життя занадто коротке, щоб робити те, що нам не подобається. Чи не подобається комусь іншому.–хмикнув він, явно натякаючи на одного конкретного чоловіка.
  Тінь іронії на його обличчі здалася Марку примарою.
  —Отже ти робиш тільки те, що хочеш?
  —Не тільки. Нажаль все ще залишається те, що робити просто необхідно.–похитав він головою.
  —Наприклад?
  —Наприклад прибирати в кімнаті.
  —Окей, отже ти не чистюля.–посміявся Марк, приймаючи спробу розрядити обстановку. 
  —Абсолютно точно – ні.–урочисто підтвердив Аль пишаючись собою.—Ненавиджу прибирання.
  Марк розуміюче кивнув. Але не стримався:
  —Тоож… тобі подобається гуляти після занять чи тобі подобається гуляти зі мною?
  —Мені подобається гуляти з тобою.–визнав Аль після короткої заминки.—Але якби тебе тут не було, я б любив просто гуляти.–повів він бровою.—Тож не сильно зазнавайся.
  —Не буду.–але Марк навіть собі не готовий був визнати, наскільки йому сподобалося вимушене зізнання Аля.
  —Мені теж подобається проводити час з тобою.–вирішив чесним буде сказати, Марк. 
  Все ж, Аль готовий був піти наперекір батьку, аби тільки дати шанс їх дружбі. І це було важливо. Надто коли окрім цього у Марка більше не було нічого. Аль кинув на нього швидкий погляд. 
  —Добре.–якомога байдужіше відповів він знизавши плечима, але його видавала посмішка в кутиках губ, яку йому не вдалося приховати.
  —Добре.–повторив Марк теж всміхаючись.
  Вже через десять хвилин Аль звернув зі звичного шляху і повів їх якимись манівцями, в яких Марк ще не встиг побувати до цього. Та й навряд колись побував би, якби не Аль. Це була абсолютно закинута стежка якою не ходили люди і не їздили авто років сто. Але Аль здавався впевненим в своєму намірі. І вже за кілька хвилин хлопці стояли перед напіврозваленою багатоповерхівкою вдивляючись в її пусті вікна.
  —І що ми тут робимо?–поцікавився Марк з недовірою поглядаючи на будівлю.
  Аль не відповів, він впевнено рушив до входу всередину. Марк хотів було зупинити його, але врешті вирішив не робити цього. Як то кажуть, хто не ризикує…
  В будівлі було холодно та мокро, стіни і стеля обсипалися, а крізь вікна подекуди проростали гілки дерев. Аль впевнено йшов по знайомому собі маршруту. Він піднявся по крихких сходах на другий поверх, а потім ще вище і ще. І Марк йшов слідом за ним. Доки вони обидва не вийшли на дах будівлі. 
  —Колись це мало стати лікарнею, але її так і не добудували.–сказав Аль коли Марк зачинив за ними двері горища.—Втім звідси неймовірний краєвид, мабуть добре, що будівництво не закінчили.
  Аль підійшов до краю даху, він став на самий краєчок ненадійної будівлі і поглянув вниз. Марк став поруч з ним, хоч і відчував природній страх перед висотою. Майже десять поверхів. Не так, щоб дуже високо, а втім достатньо, щоб розбитися. В разі, якщо його нога раптово підскобзнеться на вологій підлозі, чи шматок даху вирішить обсипатися прямо під ними. Аль дивився вниз кілька хвилин з виразом, який Марк не міг розшифрувати, а тоді підняв очі до вечірнього неба де вже починало заходити сонце. 
  Краєвид справді заворожував. Вогняне небо розгорталося прямо над маленьким, чужим Марку містечком, в якому він встиг провести не більше місяця. Натомість Аль прожив тут все своє життя. І Марку було цікаво, як його бачив він. Хотілось би поглянути на ці церковні шпилі в яких відбивалися золотом вечірні промені, сотні незнайомих дахів і тисячі облич очима Аля. Щось підказувало Марку, що це було б не схоже ні на що дотепер.
  Аль зробив глибокий вдих наповнюючи легені й ніс запахом висоти. 
  —Я іноді приходжу сюди, якщо хочу відпочити.–сказав він.—Зазвичай ввечері, коли можна полюбуватися заходом сонця. Тут можна на деякий час побути окремо від всіх.
  —І ти привів мене сюди?–здивувався Марк. 
  Це місце здавалося чимось особистим. Занадто, інтимним. Марк почувався, ніби зайшов на чужу територію. Та Аль лиш стенув плечима. 
  —Якщо захочеш відволіктися можеш приходити. Я не проти та й не мені вирішувати. Я й сам не дуже законно сюди пробираюся.
   Вітер розтріпував його волосся, а сонце розливало по ньому мідь. Цей хлопець ставав все більше схожим на психа, якщо так поглянути. В ньому була купа всього дивного, але кожного разу поруч з ним Марк ніби починав бачити життя якось інакше. От і зараз він виглядав якимось не справжнім, як марення, що от-от розвіється з черговим подувом вітру.    
  Та Аль не розвіюється, натомість він опускається на край даху та спускає ноги у реальних потертих кросівках вниз. Марк скопіював його рух. Бетон під ними був теплим, розжареним за день під сонцем. Аль дістав камеру, увімкнув потрібний режим і навів об'єктив на призахідне місто. Рукава його сорочки задерлися і Марк помітив червоні сліди на зап’ястках Аля там, де раніше були синьо-блакитні смужки. Ніби хтось силою здер їх з нього. Він машинально потер власну шкіру, ніби міг відчути відголоски чужого болю. Марк почув характерне клацання сповіщаюче про вдало вхоплений кадр. Аль задовлено оглянув свою роботу і відклав фотоапарат на коліна. 
  —У тебе точно все гаразд?–все ж запитав Марк не в силах ігнорувати і дивний настрій Аля і власну тривогу, що тільки росла.
  Аль зітхнув і схилив голову набік не відводячи очей від палаючого диску, що все швидше опускався за горизонт.
  —Ти ніколи не думав про те, щоб сісти якось на потяг, і просто поїхати кудись нікому не сказавши?–раптом запитав Аль замість відповіді.—Просто їхати і їхати, і не повертатися назад? Зникнути для всіх і почати життя заново десь далеко звідси? Де тебе ніхто не знає.
  —Ну я й так майже це зробив коли переїхав зі столиці сюди.–всміхнувшись нагадав Марк.
  —Так, точно.–хмикнув Аль.—Але це все ж не те.
  —А що – те?
  —...Думаю я маю на увазі, справді почати все заново. Нове ім'я, нова історія, нова особистість. Створити з себе когось кого ніхто ще не знає.
  —Ти хочеш цього?
 Аль виглядав відстороненим. Він часто був таким. Перебував десь в своїх думках. Посміхався звісно, підтримував розмову, але ніколи не був поруч по справжньому. Чим довше Марк знав його тим частіше йому здавалося ніби він завжди в іншому світі. Але сьогодні аж занадто.
  —Так. Ні. Можливо. Я не знаю. Забудь, дурниці якісь.–Аль всміхнувся ніби все, що він сказав було лиш жартом, але Марк знав, що це не так.
  —Ти не можеш зникнути до того як я дізнаюся всі твої секрети.
  Марку раптом зовсім не сподобалася думка про те, що Аль міг покинути все і втекти. Покинути його в цьому чужому місці, якого він взагалі ще не знав. Але звичайно, чому ж це мало хвилювати Аля? Їх дивна дружба створювала тільки більше питань і ще більше проблем для Аля. Проте окрім нього Марк не мав тут нікого. 
  —Я не збираюся зникати, це були просто думки вслух. 
  Аль подивився Марку в очі. І від цього здавалося ніби все, що він говорить має глибше значення ніж це є насправді. А може так воно і було. Та від Марка не сховалося й те, що цього разу Аль не заперечив наявність таємниць.
  —Не сприймай це так серйозно, мені від цього ніяково.–Аль всміхнувся і штурхнув його плечем.–Просто, знаєш, іноді є таке відчуття, ніби цей світ не для мене.
  І чомусь Марку стало боляче від того, що ці слова прозвучали з усмішкою.
  —Ти помиляєшся.–сказав Марк у відповідь, відвівши очі на далеку землю під ними й килим осіннього листя, що вкрив доріжку до лікарні.—Мені навпаки іноді здається, що немає нікого, кому світ належав би більше, ніж тобі.
  Аль затих. Марк почув як він шумно втягнув носом повітря. А потім схилив голову набік, щоб зазирнути прямо в очі Марка, які той заховав від нього. Не дивлячись на те, що раніше сам уникав цього. І Марк відчув як раптово зашарівся коли хлопець ще ширше всміхнувся йому. Йому було аж ніяк не притаманно шарітися. Здається Аль заразив його сором'язливістю. 
  —Справді? Я так не думаю.
  Марк підняв на нього погляд і в ту ж мить хлопець клацнув камерою. 
  —Так нечестно! Я не був готовий.
  Аль лиш весело розсміявся на обуренний вигук. 
  —Такі кадри найкращі.–сказав він і Марк йому повірив. 
  —Ось, я ж обіцяв, що дозволю поглянути. 
  Він простягнув Марку камеру і той прийняв її занурюючись у світ, яким його бачив Аль. А той відкинувся на спину й спостерігав за спокійним, присмерковим небом. Більше він не говорив про те, щоб втекти. Але Марк відчував, що десь всередині, Аль мабуть насправді цього бажає. І він підозрював, що причини для цього у нього були вагомі, хоч він і не говорив про них.