10. Аль

   П'ятниця – останній день тижня. Минула п'ятниця принесла чимало проблем Алеві. Вони з батьком як завжди посварилися через дрібницю. Мати стала на бік свого чоловіка, а Альбіна обрала робити вигляд, що нічого не помічає і ніяк не може допомогти. Аль вже звик до цього. З минулого року так минали всі його сварки з родиною, яких було з тих пір чимало. Але вчора дещо змінилося. Аль ніколи не думав, що розповість Марку хоча б частку своїх проблем, та виявилося, йому потрібно було виговоритися комусь, хто поставився до нього без осуду. Хоч Марк і не знав всієї історії. 
  Дощ минув і ранкове сонце обійняло кімнату теплим дотиком. Аль накинув улюблений помаранчевий светр. Колись Софі говорила, що він пасує до його веснянок. Він пахнув їх останнім літом. Аль не одягав його з тих пір як вони посварилися.
  «Я ненавиджу тебе, Альберте! Ненавиджу!»
  Він й досі пам'ятав з якою образою і гнівом звучав колись улюблений ним голос ріжучи по серцю мов лезо. 
  «Ти виродок!»
   Він стиснув в пальцях смужки браслетів в кишені рваних джинс. 
  «Ти псих, Альберте!»
  Голос Марка був зовсім не таким як Софи – без тіні осуду. Можливо якби Аль був з ним повністю відвертим Марк засудив би його так само, як й інші. Можливо, він не захотів би більше знати його. Проте Марк змушував його почуватися так, ніби з ним все впорядку. Тому Аль не збирався розповідати йому все. 
  Він заховав браслети поглибше в кишеню і простягнув руку. Шершава деревина шкарябала пальці коли Аль наважувався потягнути за ручку. Шкіру гріло останнє осіннє тепло. Минуле занадто довго переслідувало його. Він наважився і дістав маленьку фотокамеру з якою колись не розлучався й на день. Екран загорівся останнім зробленим фото. Та щира весела посмішка Софи. Її блакитні рідні очі. Він чув її сміх і відчував прохолоду того останнього їхнього дощу. Так, він ніколи не кохав її так, як їй це було потрібно, але вона єдина була в його серці тоді. І навіть все ще зараз. 
  Аль втомлено зітхнув, перевірив рівень заряду батареї і вклав камеру в сумку. Він не міг вічно тікати від цього. Можливо нарешті настав час дати собі новий шанс. 
  —Сьогодні я не повернуся додому.–повідомила Альбіна складаючи в дизайнерську сумочку органайзер з туалетним приладдям. 
  —Це ще чому?–вигнув брову батько. Аль успадкував від нього цю дурнувату звичку. 
  —Залишуся в Саші.
  Дівчина порпалася з речима і не бачила як батько осудливо зиркнув на неї поверх якогось журналу. Аль пройшов повз них, прикидаючись, що його тут немає. Точно так як це робила Біна коли справа стосувалася його. Він сів за стіл і вкинув до рота шматок ще теплої яєчні. 
  —Мутний тип цей твій Саша. Не подобається мені, що ти з ним водишся.–як завжди спробував тиснути батько. Але Біна була не така як Аль – з нею таке не проходило ніколи.
  —Мені двадцять, тату. Ти більше не можеш вказувати з ким мені бути.–вишкірилася дівчина на ходу допиваючи паруючу каву і заплітаючи в спішний хвостик світле волосся.—І нічого він не мутний. Натан хороший.
  —Не говори зі мною так! Поки живеш під моїм дахом я відповідаю за тебе.–грубо наказав чоловік.
  Аль помітив як розпашіли щоки сестри, вона збиралася от-от розпочати чергову бійку. Зараз знову скажк, що в такому разі зробить все, щоб поскоріше з'їхати, що вони з родиною більше не побачать її в своєму домі. Аль поспішив запхнути в рота залишки їжі не бажаючи опинитися в центрі чергової сварки. 
  —То коли ж ти нас з ним познайомиш?–вклинилася мама вчасно.
  Вони з батьком давно випрошували в Альбіни зустрічі з її загадковим обранцем, але та вже рік ховала його від своєї родини і вперто обіцяла, що скоро познайомить їх з ним. Проте Аль був впевнений, що це була брехня, і він міг зрозуміти її. Він би теж не хотів знайомити родину зі своїм партнером, якби з кимось зустрічався. 
  —Скоро.–відвела погляд дівчина знітившись і Аль відчув невпевненість в її голосі. Вона одразу ж втратила всю войовничість.—Ну все, мені час. До завтра, родино. До завтра, Морті.
  Пес спав під столом навіть не відкривши ока. Біна підхопила свою рожеву осінню куртку і помахавши на прощання всім присутнім спішно вибігла з кухні. За хвилину грюкнули вхідні двері й Аль побачив у вікно як Біна застрибнула в новенький «Пріус» свого хлопця мотнувши білявими пасмами перед тим як зникнути в салоні. Йому теж було не менш цікаво ніж батькам, кого ж так ретельно вона ховала від них, але вони давно вже ніби домовилися не лізти в справи одне-одного. І хоч іноді Алю не вистачало сестри, він звик до того, що вони були чужими. Навіть якщо й жили під одним дахом. 
  —Тебе підвезти до школи?–раптом запитав батко. Аль від неочікуваності поперхнувся чаєм. 
  —Ні, дякую. Я прогуляюся.
  Ще не вистачало провести ранок на одинці з ним. 
  —Останнім часом ти затримуєшся в школі. Щось сталося? Теж щось приховуєш від нас?–ніби невзначай запитав чоловік, але в Аля пробігли мурахи шкірою від його тону. 
  —Ні. Просто насолоджуюся останнім теплом.–відповів якомога природніше Аль намацуючи браслети в кишені. 
  Батько поглянув йому в очі й затримав погляд довше ніж було потрібно. Аль непомітно сковтнув і змусив себе витримати його.
  —Гаразд.
  Хлопець полегшено видихнув. Треба було забиратися звідси пошвидше. Як те зробила Біна. 
  На вулиці він на повні груди вдихнув запах вологої землі згадуючи, вчорашню прогулянку з Марком. Він посміхнувся власним спогадам і сонячним зайчикам на ржавих гаражних воротах повз які проходив. Вже тут він безпечно дістав з кишені браслети й натягнув на руку відчуваючи їх приємну вагу.
  Аль зібрався з духом, дістав камеру з сумки і вперше за довгий час поглянув на світ крізь її об'єктив. Знайоме клацання відгукнулося ударом серця коли Аль назавжди зберіг у часі відбиток ранкового неба в прозорій калюжі дороги. Він з подивом зрозумів, що це більше не приносило йому болю. Лиш тихий сум шепотів щось на вухо. Та Аль старався його ігнорувати. Більше його захоплення фотографією не належало Софі і їх минулому. Нарешті воно поверталося до нього. 
  Дорогою до школи він вихоплював у реальності кожну мить, що здавалася йому цікавою. Зграю голубів, що злетіла з трави щойно він підійшов необережно хруснувши гілкою, купку дітей, що гралися в класики біля дитячого майданчику, вуличного рудого кота, якого іноді годував залишками свого обіду. Аль вже давно не почувався таким живим.
  Він гортав зроблені фото милуючись тим, що не втратив навичок навіть після всього, і не дивився на дорогу. Коли почув знайомий сміх серед гамору подвір'я. Він підняв погляд в ту мить коли Марк разом з кількома хлопцями дуркував біля входу в школу. На ньому знову була та ж сама бандана, що й в першу їх зустріч, і чорна сорочка з коротким рукавом розстебнута трохи більше ніж слідувало. Його смаглява шкіра поблискувала на сонці, а темне волосся безладно розтріпалося, та від цього він не став виглядати гірше. Аль на мить завмер на місці. До того, як він встиг подумати краще, він підняв камеру і об'єктив впіймав фокус на посмішці Марка, від якої все навколо втрачало свої фарби залишаючи лиш його в ранкових променях, й Аля в затінку каштанових дерев. 
  Марк ухилився від підзатильника, що хотів подарувати йому Макс, і його погляд впав через усе подвір'я прямо на Аля. Аль смикнувся відчуваючи як заливаються фарбою щоки й спішно перевів об'єктив, ніби знімав все навколо, а не самого Марка.  
  Коли Марк вирішив підійти до нього, Аль поспіхом вимкнув камеру і заховав в сумку. 
  —Не знав, що ти фотографуєш.—помітив Марк рівняючись з Алем коли той поспішив в шкільне приміщення.
  —Я давно цим не займався.–стенув плечима Аль. 
  —Дасиш поглянути? 
  Аль прикусив губу і похитав головою.
  —Ні. Там нічого особливого.–збрехав він. 
  Марк затримав на ньому усміхнений погляд.
  —Знову якісь секрети, Альберте?
  Здається йому приносила дивне задоволення можливість пограти на нервах Аля називаючи його на повне ім'я. Та коли це робив Марк, Аль чомусь, не був проти.
  —Я вже навіть не буду намагатися тебе переконати. Здається тобі подобається вірити, що все моє життя це суцільні секрети.
  Тим не менш хоч Аль і сказав так, але він не міг приховати своєї нервозності. 
  —А хіба це не так?
  —Ні, я відкрита книга, Марку.–запевнив він.
  —Ага, звичайно ж. Ми обидва знаємо, що це не правда.–всміхнувся Марк. 
  Аль лиш знизав плечима.
  —Думай як знаєш.
  Він рвучко всміхнувся і відсалютувавши так, як це зазвичай робив сам Марк, втік по ступеньках на другий поверх де у нього зараз почнеться англійська. Марка розважив вкрадений жест, але він не погнався за Алем, дозволяючи на цей раз йому незграбно зберегти свої таємниці при собі. 
  Аль помахав Сені займаючи своє місце. Дівчина підкинула свої різнокольорові пасма і затримала погляд на Алеві. Зазвичай вона лиш вітається та повертається до своїх друзів, але зараз її увагу привернуло щось, на алевому бедрі. Маленька сумка-чохол для його камери. Дівчина затримала на ній погляд, підняла очі до Аля і всміхнулася йому. А тоді повернулася до розмови з подругами. Аль так і не зрозумів, що то було.