8. Марк

   Наступного разу Марку вдалося відловити Аля тільки в понеділок після занять. Коли той як завжди запхнув у вуха навушники, ніби світу навколо нього просто не існувало, і поглинутий власними роздумами йшов уже звичною Марку доріжкою додому. 
  —Де був у п'ятницю?–кинув Марк порівнявшись з хлопцем.
  Аль дістав обидва навушники і вклав у кейс. Марк відчув дивне задоволення, що той збирався приділити йому всю свою увагу. 
  —Були справи вдома.–розпливчасто відповів він. 
  Аль виглядав як завжди, проте щось здавалося не так. Ніби був ще тихіше ніж зазвичай. На перервах залишався у класі. Марк бачив як він спить за партою, чи щось виглядає у вікні. Жодних шансів поговорити. Та й зараз Аль крокував поряд з Марком, але залишався деінде, тільки не тут. І Марк вирішив не допитуватися які саме справи у нього були. Хоч цікавість і з’їдала його всі вихідні. 
  —Все добре?–лиш запитав він залишаючи Алю можливість ухилитися. 
  —Так. Звісно.–всміхнувся він. 
  Марк сумнівався, що це правда. Але наполягати не став. Між ними зараз ніби лежала важка стіна, якої Марк не відчував раніше. Та сама стіна, яка ніби відділяла Аля від інших підлітків з якими він спілкувався. Тепер Марк відчув її на собі. І чесно кажучи, йому вона не подобалася. Здавалося вони поступово ставали друзями, а тепер ніби Марк був зовсім чужий Алю. Хоча насправді так і є. Вони знайомі не більше тижня. Та чесно кажучи, Марку здавалося ніби не один рік. З ним вперше було щось подібне, і йому не хотілося цього втрачати. Але він не знав, що має зараз зробити. 
  Коли Марк нарешті винирнув із власних думок перед ним стояла його зупинка. Він навіть не помітив як минуло майже тридцять хвилин. А він так нічого й не сказав Алю і не встиг нічого запитати. 
  —Ось і твій автобус.–сказав той і Марк з досадою помітив як з повороту до них наближається велика помаранчева консервна банка вже забита людьми.
  —Так. Справді.–пробурмотів він. 
  —До завтра.
  І перш ніж він встиг хоч щось вигадати, Аль махнув йому рукою, з нитками блакитних браслетів, і зник за натовпом перехожих, що випали з автобусу. 
  —До завтра.–лиш і промовив Марк йому в слід.
  Наступного дня Марк всерйоз задумався над тим, щоб прикинутися хворим і весь день провалятися в постелі. Погода була жахлива, настрій ніякий, так ще й Аль чомусь почав сторонитися його. Але він пообіцяв Стасі бути сьогодні в парі з нею на груповій роботі з біології. Підводити дівчину Марк наміру не мав.
  З вітальні долинав тихий звук новин і дзвін посуду з кухні. На будильнику була лише шоста ранку, але батько мабуть прокинувся рано, щоб не запізнитися на роботу. Коли хлопець пройшов у вітальню тато сидів на дивані, а на кавовому столику перед ним була розкидана купа паперів. Чоловік натягнув на носа квадратні окуляри, в яких Марк бачив його дуже рідко, і уважно вивчав документи гризучи пухку губу. Марк випадково кинув погляд на почату пляшку віскі біля ніжки столу.
  —Привіт, Та.–озвався він сонним голосом ігноруючи побачене. 
  —Доброго ранку. Я не помітив як ти прийшов.–заклопотано пробормотів батько.
  Марк пройшов у кімнату і примостився в кріслі навпроти, під ним противно зашурхотіла плівка. 
  —Чим займаєшся? Щось сталося? 
  —Попередній директор не встиг закінчити деякі документи тож тепер доводиться мені розгрібати звіти за минулі роки і розбиратися в усьому самотужки.–чоловік відклав папери, зняв окуляри і стомлено потер перенісся закривши очі, такі ж темні як і у сина.
  Марк зацікавлено нахилився над паперами. Він помітив учнівське фото. Тут були не лише звіти, а й особові справи на декого з учнів. Марк вперше бачив щось подібне і навіть уявлення не мав, що школи таке мають.
  —Та, а нащо це все?–запитав він листаючи папери свого класу, там він знайшов і свої документи.
  —Чесне слово, я не знаю!–роздратовано зітхнув той.
  Видно було, що чоловік не спав вже декілька годин поспіль, а може і всю ніч. Темні кола під очима стали ще виразніші, а коричневе волосся сплуталося перетворюючись на пташине гніздо. Марк розглядав документи коли випадково натрапив на фото Аля. Він обережно дістав конверт з під купи інших, хоч і знав, що не має цього робити. Аль чітко тримав дистанцію коли тема стосувалася його особистого життя. Але цікавість взяла гору і хлопець підчепив нігтем папір відкриваючи конверт. Він обережно дістав звідти декілька листів. Батько ніби не був проти, що підліток розглядає документи, мабуть скинувши це на звичну цікавість, якою вона і була. Марк старанно переконував себе в цьому. Тож він почав вивчати досьє однокласника придушуючи тихий голосок сумління. 
  На першому листі було його маленьке фото три на чотири, ім'я Альберт Лаврентійович Горський – схоже дивні імена були їх сімейною рисою. Імена батьків Лаврентій та Оксана Горські, номер телефону та адреса. На іншому звіт з оцінками за всі роки навчання. Марк відмітив, що хлопець тримався на четвірках, ніколи не вище і ніколи не нижче, окрім минулого року. На початку нового семестру щось ніби змінилося і його оцінки з'їхали до трійок з мінусом. Він ледве перейшов поріг для одинадцятого класу. Третій папірець був схожий на щось типу рекомендаційного листа, в ньому подавалася коротка характеристика Аля від вчителів. Нічого особливого, всі говорили, що хлопець спокійний та старанний. Відмінний староста.
  —Сьогодні я підкину тебе,  можеш не поспішати.
  Марк здригнувся коли батьковий голос різко вирвав його з думок.
  —Та я можу і сам доїхати, автобуси тут дешевше ніж в столиці.–запевнив Марк, але йому погано вдалося приховати радісні нотки в голосі. Батько не сів би за кермо, якби справді випив. 
  —Припини, на вулиці холодно і ми обидва знаємо, що ти краще прикинешся хворим на запалення ніж поїдеш автобусом сьогодні.–чоловік всміхався такою ж глузливою посмішкою яку іноді помічав на собі Марк.
  Вони з батьком були майже однаковими, але форма очей і смаглявість шкіри були у хлопця від матері. Хоч ця жінка й стала для нього ідеальною моделлю людських пороків, від пияцтва до зради заради наживи. І Марк ненавидів все, що й досі їх об'єднувало. 
  Двічі вмовляти його не довелося, коли батько зачиняв двері будинку Марк вже сидів в салоні улюбленого таткового пікапу, на який багато років тому той витратив половину спадку дідуся. Але, що ж поробиш, все краще за алкоголь. 
  Вже за кілька хвилин Марк стояв у коридорі навпроти кабінету географії. Аль сидів всередині і щось старанно списував зі свого підручника.
  —Ти готовий до контрольної з алгебри? Сьогодні перша в семестрі.–запитав у нього Даня. 
  З тих пір як Стася розповіла Марку про його новий клас, він старанно намагався запам'ятати імена кожного, хто хотів з ним подружитися. Даня не був одним з них. Але вони іноді перекидалися кількома фразами, що переважно стосувалися навчання. І Марку здавалося, що цей хлопець повністю таки непоганий, хоч і бував надміру серйозний, коли справа стосувалася уроків. 
  —Ага, вчора весь вечір сидів над конспектом.–кивнув Марк не відводячи очей від кабінету навпроти. 
  Йому все не давав спокою вчорашній випадок. У них же все було гаразд, правда? 
  —Привіт, хлопці!
  Перед обличчям Марка вигулькнув різнобарвний шторм. Він смикнувся ніби його впіймали на чомусь поганому. Це було те саме дівча з яким говорив Аль на фізкультурі. Його однокласниця. Волосся дівчини безладно переливалося фіолетовими, синіми, рожевими і навіть зеленими фарбами на чорному тлі. Вона дивилася на нього в упор гострим поглядом жовтих очей підведених синім олівцем. Марк був певен, що ця дівчина порушила всі стандарти шкільного дрескоду. Але виглядала вона ефектно – сперечатися нічого. 
  —Привіт.–невпевнено кинув Марк.
  —Чого тобі, Сеню?–не дуже привітно, на думку Марка, відповів їй Даня, навіть не піднявши очей на дівчину зі свого телефону.
  Та незадоволено вигнула гостру брівку, якою точно могла проштрикнути нахабного хлопця. Якби тому було до цього хоч якесь діло. 
  —Чого так грубо? Я взагалі то до тебе прийшла. Хотіла перевірити як ти, чи не нудьгуєш тут без мене. А ти..–обірвалася вона на півслові і ображено надула щоки.
  Проте хоч вона й виглядала так ніби дуркує, коли Даня так і не відповів їй нічого, Марку здалося, щось в її погляді змінилося. 
  —Ясно.–відповіла вона.—Ну і сиди у своєму телефоні!
  —Мг.–розсіяно кивнув хлопець. 
  Вона окинула його наступленим поглядом і повернулася до Марка, що весь цей час мовчки спостерігав за ними. І звісно не припиняв поглядати у відчинені двері кабінету. 
  —Ми ще не знайомі.–всміхнулася вона і на її щоках виступили помітні ямочки. Вони пасували дівчині руйнуючи той вибуховий гострий образ.—Мене звуть Єсенія, але всі кличуть Сеня. Тож ти теж можеш так називати. 
  І вона простягнула йому маленьку тендітну руку. Коли Марк стис її у своїй йому раптом згадалися тонкі руки Ніки. Її ніжна, м'яка шкіра, якої більше ні у кого не було. І він швидко відігнав від себе ці думки. Це була лише дурна пам'ять тіла. І не більше.
  —Марк.–представився він.
  —Так, я знаю. Син нашого нового директора.–стенула плечима дівчина на здивований погляд, Марка. Ніби цей факт був очевидний вже всім в цьому містові.
  —Ну звісно.–хмикнув він.
  —Скажи, а чому ви з татом обрали наше місто? Що тут такого цікавого, що варто було покинути столицю? Ну, окрім безпеки, звісно.
  Сеня не перша, хто цікавився цим. Майже кожен з ким знайомився Марк, запитував у нього, чому вони проміняли Київ на якесь забуте богом місто майже на заході країни.
  —Просто у тата синдром рятівника.—криво всміхнувся Марк ледь стримуючи саркастичні нотки.
  —В сенсі?–схилила набік голову Сеня.
  —Ну, він побачив в інтернеті сайт вашої школи і зацікавився. Дізнався, що раніше ваші учні були одними з найкращих за успішністю в країні, а останні років десять все зійшло нанівець. 
  —Зійшло нанівець? 
  —Ну, більше не займаєте призових місць в олімпіадах, і поступають скарги на харчування у їдальні, та якість води. От він і загорівся ідеєю відродити стару велич цієї школи. Дізнався про те, що у вас тепер немає директора, зібрав речі – і от ми тут. Не уявляю як йому це вдалося.–завершив Марк звичну історію власного падіння. 
  —Ого.–присвистнула дівчина.—Ну удачі йому з цим. Проте фінансування нам все одно не виділять. Його присутність не допоможе з цим.
  —Фінансування? 
  —Так.–вклинився Даня нарешті відволікаючись від важливих справ в телефоні.—Ми так скотилися, тому що школі припинили виділяти фінанси в міській раді. Спонсори зникли, щойно їх діти випустилися звідси, і половину викладачів скоротили. Як і половину гуртків. Ні в кого немає мотивації працювати в школі у якої немає ресурсу платити зарплатню. 
  —Невже ти вмієш говорити.–награно шокувалася Сеня. 
  І Даня показав їй нецензурний жест, який нітрохи не засмутив дівчину.
  —Я теж тебе люблю.–послала вона повітряний поцілунок йому і на здивування Марка той прийняв його щирою усмішкою.
  —Ти напевне бачив закинутий корпус біля басейну?–продовжила дівчина.
  Марк кивнув, не вдаючись до подробиць, що блукав там тиждень тому і саме там натрапив на Аля. 
  —Його закрили, бо не було можливості опалювати. Та й учнів стало набагато менше ніж раніше, тож потреба у такому великому приміщенні просто відпала.–доповнив за Сеню Даня.
  —І басейн, до того ж, закрили разом з тим корпусом, бо плавців розігнали ще роки чотири тому.–підтвердила дівчина.—Тепер тільки іноді чистять його та наповнюють водою, аби не зіпсувався.
  Марк слухав нових знайомих дивуючись легкості з якою вони розповідали йому це. Для нього ця школа була не більше ніж дешевий навчальний заклад в якому він був приречений провести останній рік свого дитинства. Але у нього була своя історія. І вона була не щасливою. 
  —Тато не говорив мені про це.
  Тепер йому згадався втомлений вигляд батька і відкоркована пляшка. 
  —А сенс?–стенув плечима Даня.
  —Він все одно не допоможе. Навряд у нього в кишені завалялися кілька зайвих мільйонів.–пояснила Сеня підтиснувши пухкі губи.
  Марк відчув як ще й ця новина лягла на його плечі додатковою тоною. Сеня нарешті добилася уваги від Дані віднявши його телефон, і тепер вони сварилися кидаючи одне в одного лайливими словами і тикаючи язики як малі діти. Та Марк вже встиг зрозуміти, що у них просто була така своєрідна манера спілкуватися і насправді жоден з них не ображався на іншого. 
  Вони говорили про свою школу так, ніби вся ця несправедливість була звичною справою. Від цього Марк відчув якусь дивну провину. Він жалівся, що доведеться навчатися в закладі втричі гіршому, за його попередній ліцей. Але це була не провина школи чи її учнів. У них буквально відняли кращі умови. І це було не чесно. З такими темпами на цю школу очікував тільки все більший занепад з кожним роком. І Сеня з Даньою були праві. Його батько ніяк не зможе врятувати становище. Він лиш сподівався, що ця школа хоча б не потягне чоловіка за собою. 
  Марку впало в око як Аль відволікся від своїх записів, коли хтось із однокласників за говорив до нього. Кинув кілька слів у відповідь разом з ввічливою посмішкою і знову закрився від світу. 
  —Чому твій однокласник весь час такий відлюдькуватий?–раптом запитав Марк, аби хоч якось відволіктися від гіркого відчуття в роті. 
  —Що?
  Сеня припинила битися з Даньою і спантеличено прослідкувала за поглядом Марка в глиб кабінету географії. 
  —А, ти про Аля.–зрозуміла дівчина.
  Марк ствердно кивнув.
  —Він не завжди був такий.–відповіла вона і в її голосі забринів легкий жаль.—Не знаю, що сталося, але раніше він був більш товариським. 
  —Справді?
  Дівчина кивнула.
  —Все змінилося десь рік тому. Він просто одного дня повернувся до школи якимось дивним і з тих пір відсторонився від усіх. 
  В горлі першило. Марку необхідні були кілька затяжок, але скоро мав початися урок. Та й у нього закінчилися сигарети. Якщо попросить у тата ще карманних цього разу вже точно виникнуть питання. Аль обернувся ніби відчув погляд Марка на собі і в його очах не відбилося жодного здивування. Ніби він знав, що Марк спостерігає. Знову рік тому. Що ж сталося в той період?