6. Аль

   В четверг після обіду небо заполонили дощові хмари. Аль проспав більшу частину занять. Це з ним було вперше. Він лежав на холодних дошках парти щокою і дивився як з дерев злітає листя. Зовсім скоро почнеться сезон дощів і все стане сірим та безликим. Аль терпіти не міг пізню осінь і зиму. Вони вганяли в ще більшу апатію ніж та – в якій він уже був. Думки про неминучість цього гризли мозок як черв'яки вишневу м'якоть. Навіть музику сьогодні слухати не хотілося. Взагалі нічого. Чи може щось таки хотілося, а він просто не міг зрозуміти, що саме. Потрібно було готуватися до тестів і просто наздоганяти навчання, але Аль не міг змусити себе прочитати навіть сторінку предметної книги. Сил вистачало лиш на те, щоб коротко списати з інтернету домашнє, аби тільки ніхто не чіплявся.
   У відображенні вікна він помітив пустий погляд, зараз мутний як ніколи. Наступною була фізична культура, і Аль знову забув форму. Піде в тому одязі який на ньому, але якщо чесно краще б просто пішов до дому ніж на урок. Та він і так не був у фізрука з початку семестру, двійка в табелі неминуча якщо пропустить ще хоч одне заняття. Гучне зітхання саме вирвалося з легень, і кілька цікавих голів обернулися на нього із своїх місць. Аль ніяково посміхнувся їм. Більшість відповіли йому тим же і повернулися до заняття, але погляд Сені Кошової завис на його обличчя довше ніж інші. Дівчина задумливо гризла кінчик ручки і зіпершись щокою на долоню вперто розглядала його із сусідньої парти. Сьогодні в її темнову волоссі з'явилася парочка нових кольорових пасм до плечей. Аль запитально підняв одну брову і дівчина похитала головою у відповідь відвертаючись. Аль так і не зрозумів, що це було. 
  Хотілося вити від небажання існувати тут і зараз. Хлопець підвів голову, подивився на вчительку, що бурмотіла щось монотонним голосом і підняв руку.
  —Що таке, Горський? Невже хочеш відповісти?
  —Хочу вийти.–ні трохи не зніяковівши виправив вчительку хлопець.
  —Йди з богом.–буркнула жінка поправивши окуляри.
  Аль засунув руки в кишені худі і сонно пройшов класом до виходу під нові погляди однокласників від яких пощипувало шкіру. Проходячи коридором він минув відчинені двері кабінету літератури, де зараз було заняття в 11-Б. Він всього на мить кинув всередину раптовий погляд і одразу ж натрапив на карі очі. Ніби Марк нюхом відчував його присутність. Від цієї думки шкірою пробігли мурахи.
  В туалеті він просто сів на підвіконня і відкинув голову на спітніле від конденсату вікно. Зараз би сонця та кудись подалі звідси. Куди завгодно, аби не залишатися тут. Можливо туди, де його ніхто не знає і він зможе бути ким сам захоче. Тіло безсило бажало сповзти на підлогу. Аль підібгав ноги до грудей і втопив голову в ліктях. Самотність та тиша – це те, що іноді могло врятувати від втрати здорового глузду. Але Алю краще не ставало. Майже ніколи. Та насправді компанія теж слабо рятувала. Колись у нього була людина, яка заряджала своєю присутністю. Поряд з якою він не почувався ніби постійно має грати роль. Але він помилився. Краще вже побути наодинці. До канікул ще півтора місяці, а потім ціле життя з родиною. Аль відчував як все сильніше тоне в цьому сірому омуті, але вибиратися сил не було. У двері хтось постукав.
  —Ти там скоро? У мене з вух зараз поллється.–почув Аль знайомий насмішкуватий голос і ледь посміхнувся. Він намагався не помічати того, як раптово піднявся настрій.
  —Прошу.
  Зістрибнувши з підвіконня і відчинивши двері хлопець жестом запросив Марка увійти, а сам збирався повернутися в кабінет. Як його легко схопили за передпліччя й затягнули назад.
  —Почекай.–Марк легким рухом відкрив вікно і дістав з кишені джинсової куртки пачку сигарет.–Зістав мені компанію.
  Аль прикинув свої варіанти. Повернутися до нудного уроку чи побути ще кілька хвилин в компанії Марка? Ну, з якоїсь причини, вибір був очевидний. Вони майже не говорять на перервах, окрім тих кількох спільних обідів. У Марка просто немає на це часу, він зайнятий іншими, що крутяться навколо нього мов бджоли. Та й Аль був не певен, чи взагалі вони мають спілкуватися. Не те, щоб вони були друзями. Чи таки були?
  Аль зіперся на стіну навпроти Марка мовчки слідкуючи як той дістає дорогу, на вигляд, запальничку з гравіюванням двох пістолетів навхрест, і клацаючи колесиком видобуває яскравий помаранчевий вогник. Марк помітив його погляд.
  —Подобається?–він покрутив запальничку між пальців.
  —Вона гарна.–підтвердив Аль стенувши плечима. 
  —Вона вже стара. Мама подарувала. Перед тим як звалити до свого нового хахаля.–його посмішка іронічно смикнулася.
  Хлопець знову пускав кільця диму, як робив це коли вони з Алем йшли додому. Аль спостерігав за цим з певним завороженням.
  —Мені шкода.–сказав Аль, просто тому, що не знав, що ще має сказати в такій ситуації.
  —Байдуже.–відмахнувся Марк.–Мене не засмучує те, що вона покинула нас з татом. Їм обом від цього тільки краще. Та й Стас справді хороший хлопець. Займається фітнесом і ніби як любить її. Тож… щастя їм і діточок, як на небі зірочок. 
  Аль здивувався таким побажанням Марка своїй матері. 
  —А ти?–запитав він до того як встиг обдумати чи варто лізти в це. Але ж нащось Марк почав йому це розповідати. Знач не проти, якщо Аль буде цікавитись. 
  —А що я? 
  Марк намагався виглядати байдужим, але Аль помітив як він уникав його погляду.
  —Ти ж її дитина. То чому ти не з нею зараз?
  —Ну я також дитина свого батька.–посміявся він беззлісно з безглуздого коментаря Аля.
  —Так, звісно. Я не те мав на увазі. Вибач.
  Марк зробив довшу ніж зазвичай затяжку. На кілька хвилин затримав дим в легенях перед тим як випустити в стелю хмару безладного диму, і нарешті відповісти. 
  —Стас проти.–легко відповів він, ніби це не мало значення.—Він хоче, щоб у них були спільні діти, а я залишився для неї в минулому. 
  —І її це влаштовує?–схилив голову Аль.
  Взагалі він зазвичай не був таким цікавим. Але – це ж Марк. Було в ньому щось, що змушувало Аля хотіти дізнатися більше про нього і про те, що приховано під цією вічною легковажною усмішкою. Та й, як би не намагався приховати це Марк, Аль чудово бачив його біль.    
  —Очевидно. Інакше я б зараз тут не був. Правда?–запитав він поглянувши в очі Алю.
  Аль не знав, що на це відповісти. Це була паршива ситуація. І йому було справді шкода Марка. Проте таким вже було життя. 
  —Ти в порядку?–лиш запитав він. 
  На обличчі Марка знову розцвіла весела самовпевнена усмішка.
  —Аль Горський, ти що, хвилюєшся про мене? 
  Аль зітхнув похитавши головою. Справді, дарма він переймався цим хлопцем. Він в порядку. 
  —Все гаразд.–вже без жартів запевнив Марк.–Це все одно було вже доволі давно. Я змирився і не сприймаю на свій рахунок. Але дякую, що турбуєшся. 
  —Та йди ти.–всміхнувся Аль. 
  —Ні, справді.–штурхнув його кросівком об кросівок Марк.–Дякую. Навіть мої старі друзі не запитували у мене як я коли все це відбувалося. Вони ніби боялися сказати чи запитати щось не те, тому просто робили вигляд, ніби все нормально. 
  Аль підняв погляд від їх ніг, що все ще торкалися носками, і поглянув в обличчя Марка. Був той рідкісний момент коли він виглядав серйозним без всієї напускної бравади. Їх погляди зустрілися і тілом пройшов струм. За спиною Марка подув прохолодний вітер збиваючи чорняве волосся і лоскочучи щоки Аля. 
  —Будь ласка.–відповів Аль віднайшовши свій голос.—Нам вже час. Вчителі будуть сваритися. 
  —Гаразд.–затушив сигарету об кафельну підлогу Марк.—Але тепер твоя черга.
  —Черга в чому? 
  —Розповідати.–всміхнувся Марк.
  Аль відчув, як захлопнулися дверці пастки. Ну звісно ж Марк не збирався видавати свою біографію просто так. Тепер Алю доведеться теж розповісти йому щось про себе. Він важко сковтнув згадуючи факти свого життя, які Марку нізащо не можна було знати. Нікому.