2. Аль

Ранок наступного дня почався із звичного гвалту.
  —Аль, чому твої кросівки знову мокрі? через них змокли мої босоніжки!–почувся вереск сестри крізь зачинені двері кімнати. 
  —Морті, фу! Ану на місце!–кричав батько занадто енергійним голосом для такого ранку.
  —Аль, запізнишся в школу, вже майже пів на дев'яту!—гукала мама.
  В двері кімнати хтось голосно постукав пробігаючи повз. Аль змучено застогнав накриваючи голову подушкою. Він навіть не пам'ятає як вчора заснув. У скронях боляче саднило і скоріш за все піднялася температура. Тож що-що, а чути весь цей гармидер зараз хотілося в останню чергу.
  —Прокидайся, сонечко.—знову лагідно позвала мама поруч з дверима, але навіть не спробувала відкрити їх. Сенсу просто не було, Аль завжди зачиняв їх на замок. 
  —Вже прокинувся.–хрипким голосом озвався хлопець.
  —З тобою все добре?
  —Все гаразд.–відмахнувся він від стурбованого голосу матері.
  —То йди снідати.
  —Ага.–лиш і зміг вичавити він з себе.    
  Швидко ж зникли її тривоги про його благополуччя.
  Ранкові промені приємно огортали кімнату, а з прочиненого вікна дув легенький ранковий вітер. Під ковдрою було так зручно та тепло хоч все тіло й ломило хворобливою втомою. Визирнувши з під подушки хлопець витягнув одну стопу з під ковдри, шкіра на ній почервоніла і трохи пекла від дотику з тканиною. Ну, не так все й погано.   
  Повмовлявши себе ще декілька хвилин Аль все ж таки змусив себе піднятися з постелі, похитуючись та накинувши ковдру на плечі. Він розім'яв шию і його погляд сам, мимоволі, ковзнув до шухлядки столу. Шухлядки, яку вже давно не відчиняли. Навіть маленькі колесика на її дні вже встигли заіржавіти відтоді як він востаннє користувався ними. В ній була захована маленька чорна фотокамера Nikon. Вже майже рік Аль не діставав її звідти і не відчував її вагу в своїх руках, тож абсолютно не розумів, чому раптом йому так захотілося цього саме зараз. Екран легко загорівся, коли він клацнув перемикач, відкриваючи погляду останнє зроблене ним фото. І як за цей час батарея все ще не сіла? 
  Серце болісно стиснулося не зважаючи на розум. На фото він вихопив посмішку людини, яку хотів би побачити знову більше за все на світі, і одночасно з тим не бачити ніколи. Вона сміялася і Аль був впевнений, що почув її сміх в своїй кімнаті. Русяві кучері змокли під легким осіннім дощем, аромат якого Аль, здається, не забуде ніколи. Саме в той день все й розпалося. 
  Аль струхнув головою і запхнув камеру назад, поглибше в шухляду. Туди де він не зможе її випадково побачити. 
  На кухні вже всі були зібрані й готові відправлятися по своїх справах. Морті, скоріш за все вже з самого рання вигуляний Альбіною, задоволено спав під столом. Він все частіше просто спав в якомусь затишному містечку. Сестра ж тим часом квапливо записувала щось в товстезному блокноті готуючись до пар. Тарілки їх вже були пусті і лиш одна стояла наповнена сніданком, а поруч чашка з зеленим чаєм, що все ще парував. Мама квапливо збирала ланчі Біні й татові, той пив свою каву слідкуючи за нею одним оком, а іншим поглядаючи в екран телефону. Алю зовсім не хотілося сидіти з родиною за одним столом зараз. Та й їсти йому, якщо чесно, взагалі не хотілося, він ледве відкусив шматок сосиски і запив чаєм, апетиту не було ні краплі.
  —А з тобою що?–поцікавився батько навіть не глянувши на нього. 
  —Нічого. Голова щось болить просто.–збрехав Аль відсунувши миску подалі і охопивши руками натомість гарячу чашку.
  —Менше своїх серіалів дивися!–повчала мама.—Вічно потім ходиш з цими колами.–покрутила вона пальцем під власними очима. 
  —Ага…–зітхнув Аль, сил на цю розмову не було.
  Його стан ніяк не був пов'язаний зі збитим режимом сну, але батькам краще було не знати цього. Він взяв свій чай і поплентався у ванну. Там він плеснув в обличчя холодною водою, в надії збадьоритися, та безрезультатно. З дзеркала на нього дивилися втомлені червоні очі. Жах який. Із полички над раковиною він дістав аптечку, а звідти дві таблетки жарознижувальних, проковтнув їх навіть не запиваючи, доки мати не помітила. 
  —Швидше, будь ласка, тато підкине вас з Біною.–зазирнула вона у відчинені двері якраз щойно Аль закинув аптечку назад в шафку.
   Сьогодні на ній були стильні чорні джинси, та чорна сорочка розстібнута на верхні два гудзики. Її пшеничне волосся було розплетене та легко спадало на плечі, а на обличчі нуль макіяжу, але їй він був і не потрібен, навіть так, вона виглядала як завжди, до нудоти ідеально.
  —Гаразд.–кивнув Аль.
  Жінка посміхнулася у відповідь і зникла в іншій кімнаті.
  Обирати, що сьогодні одягнути, часу та сил не було, тому перше, що випало із шафи Аль і натягнув на себе. Вже на виході він на кілька хвилин затримався біля столу вагаючись, та все ж перекинув рюкзак через плече і замкнув за собою двері так і не наважившись знову ятрити не зажившу рану. 
  —Малий, давай скоріше, тато спішить!—покликала з коридору Біна.
  Аль поспішно натягнув кеди крізь легкий біль і поспішив до сестри й батька. Він терпіти не міг, коли вона називала його малим. 
  —Я на голову вище за тебе. Хто тут ще малий?
  —Знову ці бридкі ганчірки?–фиркнула Біна помітивши старі тканинні браслети на зап'ястках брата.
  —Бридкі ганчірки це твої рожеві блузи.–кинув Аль перед тим як застрибнути на переднє сидіння.
  —Ей, взагалі то моя черга!–обурилася старша на фінт брата.
  —Тихо всі!–гаркнув батько і вони обидва різко змовкли.—Альбіно, ти ж доросла вже, скільки можна цього дитинства? А ти, що?–звернувся він до сина прибиваючи його до сидіння сердитим поглядом.—Ти ж чоловік! Маєш бути спокійнішим.
  —Ну звичайно.–не весело хмикнув Аль. 
  —Що?–оманливо спокійно перепитав батько. Аль був майже впевнений, що він і так чудово вчув його слова.
  —Нічого. Я розумію.
  —І справді, прибери вже ці ганчірки. Як дівчисько з ними!–презирливо скривився він на Алеві браслети в блакитно синіх відтінках, що приховували гілки вен.. 
  —Гаразд.–тихо погодився хлопець. 
  Решту дороги вони їхали в тиші. Навіть Біна більше не сміла нічого сказати. Можливо боялася батькового гніву, а можливо почувалася винною перед Алем. В будь якому разі ці двадцять хвилин відчувалися вічністю. 
  —До вечора.–попрощалися вони залишаючи Аля на шкільній зупинці. Він опустив погляд на свої зап'ястки і торкнувся пальцями шершавої тканини майже невагомо. Це просто браслети. Вони не могли ніяк змінити того, що він хлопець. Навіть кольори були зовсім не «ті». То чому ж для батька це було так нестерпно, що Аль носив їх? 
  В класі вже зібралися всі і галас стояв ще гірший ніж вдома. Хтось списував домашнє яке було ще з минулого тижня, хтось просто дуркував і веселився з друзями.
  —Раночку.–зустрів його в дверях Макс Лошин.
  —Привіт.–всміхнувся Аль у відповідь стукнувшись з ним кулачками. —Доброго ранку.–кивнув він Сені і кільком її подружкам.
  Він взірцево вітався з усіма і ввічливо відповідав на привітні посмішки однокласників прямуючи до свого місця біля вікна. Дивлячись зі сторони, можна було б вирішити, що йому приносить задоволення активне спілкування з оточуючими, але насправді більшого ніж ці вітання від нього ніхто і не очікував, як і він від них. Таке вже шкільне життя. У нього були гарні стосунки з однолітками, і загалом, це все, що треба знати. 
  Вранішнє сонце гарно падало на пусті сторінки зошитів та бліді руки хлопця з яскравими смужками браслетів. Він любив просто милуватися цим видовищем. Протягом дня світло змінювалося від холоднішого до більш теплого, огортало все меншу частину класу, але на його місце потрапляло завжди. Він дістав свої навушники які нещодавно віддала йому Біна, купивши собі новіші та кращі, і заткнув ними вуха від зайвого шуму. Увімкнув першу в плейлисті рок хітів 90-х, пісню, замружив очі і опустився на лікті лицем до вікна, відчуваючи як пригріває останнє тепло в році. Заграла знайома мелодія гурту «Queen» і вся решта світу просто розчинилася. Хлопець волів не думати про батьковий наказ позбутися браслетів, чи сьогоднішню контрольну з алгебри, або ж проєкт з хімії який він так і не зробив, чи про глибину карих очей. Легше було просто ні про що не думати. 
  Олена Сергіївна прибула у клас з дзвінком, що змусив Аля нехотя вимкнути музику в навушниках. Вона кинула змучений погляд на своїх учнів, в'яло привіталася з ними, явно не більш енергійна з ранку за Аля, і відвернувшись лицем до дошки почала щось писати крейдою на ній, навіть не знявши ще верхнього одягу. Здається вона зовсім забула про це, а можливо довгий мереживний кардиган був просто частиною цілісного образу. Як завжди дивного, для такої молодої вчительки. Миттю по тому жінка вже говорила з класом.
  —Отже, від сьогодні в школі новий директор. Нажаль, як більшості з вас вже відомо, Микита Олегович передчасно покинув нас кілька тижнів тому.–навіть не дивлячись на учнів монотонно промовляла вчителька, ніби ці події не мали жодного значення ні для неї, ні в цілому.—Пізніше на тижні пройде урочисте знайомство з новим директором, де він виступить з промовою про те який він радий бути тут із нами, і тому подібне. Але це все потім, а зараз поговоримо про вашу підготовку до майбутнього екзамену…
  Про екзамен Аль волів не хвилюватися доки не буде вже запізно. Він знав, що й так здасть його, а як ні то нічого страшного. Вступить в якийсь коледж і все на тому. На дошці красувалося ім'я нового директора кривим почерком Олени Сергіївни — «Марченко Олександр Григорович». Аль знав про загибель попереднього директора, кілька тижнів тому батько змусив його відвідати похорон чоловіка. Ніби як, це було необхідно, з поваги до свого вчителя. Нового ж директора він ще не встиг побачити. Ім'я було незнайомим Алю, що дивно. Всі думали, назначать когось із місцевих вчителів. Але схоже новим директором став якийсь чужинець. 
   Голос вчительки сіпнувся і невдоволено зашипів коли тираду про важливість підготовки до екзамену перервав стук у двері.
  —Заходьте!–зітхнула вона.
  Аль не зацікавлено кинув погляд на двері й незваного гостя, що завадив уроку. Ті зі скрипом відчинилися впускаючи всередину нахабну усмішку, на смаглявому обличчі. Аль відчув як поворухнулося щось нижче шлунка. Знову він.
  —Доброго дня. Це 11-Б?–сяйнув білосніжними зубами вчорашній незнайомець. 
  Його темне волосся злегка розтріпалося перев'язане чорною банданою. А біла сорочка вилізла з під ременя з одного боку. Він виглядав так, ніби взагалі не турбувався власним виглядом, але очевидно, таке враження створено умисне. І Аль не міг сказати, що це було поганим рішенням. Він помітив як кілька дівчат на передніх партах кидали на новенького зацікавлені погляди і про щось хихикали перемовляючись. 
  —Доброго, Марку. Ні, це 11-А, твій клас далі по коридору і наліво.
  По кабінету одразу ж рознісся гул шепітків. Звідки Олена Сергіївна знала новенького? Аля й самого не оминула цікавість. Він мимоволі крутив карандаш між пальців слідкуючи за новеньким. Хоч і не мав би.
  —А, справді?–трохи нервово озирнувся на коридор хлопець. Раптова розгубленість ніяк не в’язалася з тією напускною самовпевненістю, яку раніше бачив Аль. 
  —Нехай староста проведе тебе, якщо бажаєш.–запропонувала вчителька. 
  Марк перевів зацікавлений погляд на клас і кілька дівчат помахали йому зі своїх місць, на що той відповів ще однією нахабною посмішкою і легким помахом, ніби купу разів робив так. 
  —Горський!
  Аль здригнувся, нарешті звертаючи увагу на Олену Сергіївну. 
  —Кажу, проведи, будь ласка, Марка, до його кабінету.
  —А, так. Гаразд.–нарешті згадав він, що і є старостою про якого казала вчителька і відчуваючи як заливаються фарбою щоки.    
  Марк нарешті теж помітив його і по тому, як загорілися насторожуючими вогниками його очі, Аль зрозумів, що той впізнав його. Чорт, ще цього не вистачало. 
  —Ходімо.–кинув він новенькому виходячи з кабінету повз нього і повністю ігноруючи його погляд.
  —Так, а ми продовжимо.–почув він голос Олени Сергіївни за спиною перед ти як Марк зачинив за ними двері і їх накрила коридорна тиша.
  —Тоож… Привіт?–не зрозуміло нащо спробував заговорити Марк. 
  —Привіт.
  Аль проігнорував погляд, який кинув на нього новенький. Він відчував як між ними лежить якась дивна незручність після вчорашнього. Він не продовжив розмову і Марк, на щастя, не зробив нової спроби заговорити. В цілковитій тиші вони дійшли до кабінету англійської мови де зараз був урок в 11-Б, і всю дорогу Аль намагався відігнати неприємну нервозність від себе.
  —Що ж, ось твій кабінет.–ніяково констатував він махнувши на двері перед якими вони зупинилися.
 Марк кивнув і невимушено всміхнувся.
  —Дякую, що провів. Я ще не до кінця орієнтуюся у вашій школі.
  Аль не розділяв його легкості.
  —Недавно тут?–нащось запитав він, хоча мав би просто повернутися на урок і забути про цей незручний випадок. 
  —Так, кілька днів.–відповів Марк помічаючи як Аль нервово перебирає браслет на зап'ясті. Аль одразу ж відсмикнув руку і запхнув у кишеню джинс.
  —Сьогодні вперше на заняттях.
  —Зрозуміло.
  Між ними знову запала некомфортна тиша, до якої, насправді, Аль зовсім не звик. Але Марк ніби взагалі не почувався дивно і не спішив заходити в клас.
  —Ну, нам вже час. Пропустимо заняття.–сказав Аль відчуваючи, як хоче вже поскоріше позбутися цього дискомфорту. 
  —Ага. Ще раз дякую.–кинув Марк збираючись зайти в кабінет. 
  Аль вже розвернувся, щоб повернутися до свого класу, як раптово випалив:
  —Слухай, не кажи нікому. Гаразд? 
  —Що не казати?–здивовано підняв ідеальні темні брови Марк. Він вже тримався за дверну ручку, коли Аль зупинив його. 
  Аль кілька хвилин збирався з думками, не впевнений чи варто взагалі підіймати цю тему, та все ж для власного спокою мав закрити це питання.
  —Про те, що бачив вчора. Не кажи нікому, що бачив мене біля басейну. Будь ласка. 
  Шлунок неприємно стиснувся поки Аль чекав на відповідь Марка. Той мить дивився на нього повним збентеження поглядом, а тоді його обличчям розповзлася весела усмішка. Серйозно, вона хоч іноді покидає його обличчя довше ніж на кілька секунд? 
  —А що я бачив?–раптом запитав він задумливо.—Я вийшов запалити сигарету потай від тата поки той був на нараді з іншими вчителями. Спостерігав за пташками і неймовірним заходом. Більше нічого дивного не помітив.–стенув він плечима. 
  Аль вдивлявся в нього не розуміючи, чи серйозно той говорить. Ну він мав рацію, у них обох було щось одне на одного. Тож напевне, Марку не вигідно було б здавати його. Та й схоже, той був повністю серйозно налаштований не вибовкувати його секретів. Хоча це й складно було зрозуміти, по його веселощах. 
  —Гаразд. Дякую.–все ж всміхнувся Аль у відповідь. Вперше за нетривалий час їх знайомства.–Я теж нікому не скажу про тебе.
  Марк смикнув підборіддям погоджуючись.
  —Побачимось, Аль. 
  Аль повернувся в кабінет з думками про цю розмову, що відбулася між ним з новеньким. Він запам'ятав його ім'я, хоча Аль назвав його лише раз. Можливо, він був не таким вже й зверхнім, як здалося Алю спочатку. До того ж, він мимохіть кинув, про те, що його тато був на вчительській нараді. Але Аль чудово знав кожного з учителів цієї школи і в жодного не було синів схожих на Марка. А його бандана? Ніхто тут не носив нічого подібного. Місцевим в цьому забутому богом містечку не вистачало смаку. То звідки ж він взявся?
  Аль струхнув головою. Він взагалі не мав стільки думати про цього хлопця. Це не його справа. Вони обидва будуть мовчати і цього достатньо.