1. Аль

   Холодне повітря, крижана вода і мурахи по шкірі. Жовтаве листя легко кружляло в повітрі й падало у воду вкриваючи басейн осіннім килимом. Вечірнє сонце розфарбовувало в золотаво-рожевий колір небо й кидало свої відблиски на легкі кружальця хвиль. Аль сидів на кафелі відкинувшись на руки, пустий погляд блакитних очей блукав вечірнім небом, ноги по коліна занурені у воду. Він сидів там на самоті, в тиші, відчуваючи як всі його думки невагомо балансують десь в глибинах свідомості. Вереснева прохолода примушувала мурахи бігти по шкірі, навіть не дивлячись на те, що сонце все ще добряче припікало вдень. Пальці ніг пекуче боліли промерзаючи наскрізь, але він не звертав уваги. Здавалося навіть кістки вже перетворилися на лід, та Аль відчував цей біль, цей холод. Він відчував їх своїм тілом, а не душею, і це чогось та й вартувало. Пізніше, коли він вже майже не зможе поворухнути жодним м'язом він примусить себе вилізти звідти і в наскрізь мокрих джинсах підніме свій портфель обираючи знову довшу дорогу додому. 
   Аль провертав подібне вже третій раз за тиждень. Звичайно ж не підряд, потрапити до лікарні з запаленням йому аж ніяк не хотілося. Більше за все він ненавидів лікарняні палати і їх запах таблеток. Йому вистачило двох місяців які він провів у лікарні коли в дитинстві дістав струс мозку. Спогади про той випадок все ще змушували шлунок стискатися жмутом. Від холоду вже починало зводити щелепу, хлопець відчував як його тіло тремтить і тихенько стукають зуби, але вперто продовжував дивитися на вечірні хмари. Коли сонячні промені вже не потрапляли на його обличчя і все навколо проковтнули глибокі тіні, підліток нарешті поворухнувся. Було дивом, що його ноги ще могли працювати. Джинси важили не менше тони тягнучи тіло сильніше додолу. Юнак поплентався на заплітаючихся ногах до своїх речей – ніби по розбитому склу. Безрезультатно спробував віджати воду з тканини й здавшись просто лишив все як є. Натягнув потерті кеди на вологі стопи і перекинув рюкзак через плече. Аль більше не хотів залишатися тут коли сонце не світило. Хлопець любив сонячні дні, любив схід та захід сонця, його помаранчеві, золотаві та жовті промені, те тепло яке трохи – та й зігрівало його у найкращі дні, але терпіти не міг сутінки і завжди де б не був ішов додому ще до їх настання. Було в сутінках щось занадто сумне. От і зараз він вже збирався йти як не знайомий голос із шкільного вікна змусив його здригнутися.
   —Я звичайно чув, що у кожного свої таракани в голові. Але намагатися відморозити собі органи у шкільному басейні?
   Аль підвів погляд і зустрівся з насмішкуватими очима. 
    —Не занадто?–глузливо усміхнувся незнайомець. 
   Аль ніколи не бачив його в школі. Хлопець виглядав у відчинене вікно другого поверху давно закинутого корпусу, обіпершись на лікті. В пальцях він тримав недопалену сигарету, що тліла в останніх променях, а його майже чорне волосся легенько потріпувалося на вітрі. Смаглява шкіра сяяла на сонці. Хлопець виглядав як одноліток Аля, але вони точно бачилися вперше, інакше б Аль не забув когось із такою яскравою зовнішністю. Та як би там не було, врешті Аль лиш проігнорував слова незнайомця і мовчки дістав з рюкзаку старенькі бездротові навушники підключаючи їх до телефону з третьої спроби. Тремтячими руками, було майже неможливо попасти по екрану і не випустити навушники з рук. 
   —У тебе все гаразд?
   Знову без відповіді. Якби батьки Аля дізналися, що він так нахабно ігнорує чиїсь спроби поговорити, точно отримали б серцевий напад. 
   Чи було у Аля все гаразд? Ну, це як подивитися. Дивлячись, що можна вважати за «гаразд». Навряд у нього взагалі колись усе було гаразд. Але з іншого боку, все було в нормі. 
   —Все добре.–все ж відповів він. 
   —Ого, ти все ж вмієш говорити.–Аль лиш закотив очі на глузливу репліку.—А як тебе звуть скажеш?
   Аль підняв погляд ще раз оглянувши незнайомого хлопця. Від нього так і сипалися іскри самовпевненості. Аль не любив самовпевнених. Вони завжди дивилися зверхньо на інших і ніколи не визнавали власних недоліків. Але чомусь цього разу це не дратувало його. Було щось таке в посмішці незнайомця, заразливе. 
   —Аль.–коротко буркнув він, і на його подив голос прозвучав куди рівніше та чіткіше ніж він очікував.
   Сподівався, що прозвучить достатньо тихо, аби незнайомець не почув його. Але намарно, той чудово його почув. 
   —Приємно познайомитися, Аль!–вже в спину йому кинув незнайомець.
    Аль не збирався заводити нові знайомства чи очікувати доки незнайомець назветься, він лиш хотів поскоріше зачинитися в своїй кімнаті увімкнувши якийсь серіал чи відкривши нову книгу – випавши з реальності аж доки не відключиться у ворохові ковдр. Аль увімкнув британський панк гурт в навушниках, і лиш сподівався, що ким би не був цей хлопець, він не розпатякає нікому, що бачив сьогодні. Аль вже встиг пошкодувати, що назвав своє ім'я.
   В будинку стояла надзвичайна тиша. Це було незвично та підозріло, останні декілька років тут стояв постійний галас, то батьки собачилися через якісь повсякденні дрібниці, то Біна сварилася на пса, то бабуся з дідусем приїздили з неочікуваним візитом і жалілися на свої вічні старечі проблеми, але в будинку завжди царював хаос. Сьогодні ж не чутно було ні душі. Морті спав тихенько скрутившись під обігрівачем тихо похрюкуючи носом. Було приємно повернутися в тихий дім. Він обережно зняв вологі кросівки і відставив під батарею. 
   —Я вдома!–озвався він, але ніхто не відповів. Тільки Морті сонно розплющив очі, окинув його знудженим поглядом і знову заснув, не зацікавлений своїм не улюбленим господарем. 
   Що ж, Аль вже давно звик до холодного відношення старого пса. Той любив тільки Альбіну. Що й зрозуміло, це вона принесла його з вулиці коли той був ще маленьким рудим комочком, якого викинули колишні господарі в ящику біля сміттєбаку. Йому тоді й місяця не було і Біні довелося поїти його штучним молоком з піпетки доки він не окріп достатньо, щоб їсти самостійно. Вона гріла його ночами в своєму ліжку, купала і возила до ветеринарів за власні кошти отримані з підробітків, адже батьки були проти якоїсь безпородної тварини в будинку.  Але за десять років пес все ж став невід'ємним членом родини. 
   —Тобі теж привіт.–зітхає Аль присідаючи навпочіпки поряд з псом і почісуючи його за вухом. 
   Той лиш ледь помітно заментиляв хвостом і усміхнувшись впертому характеру улюбленця Аль похитав головою та залишив Морті відпочивати. Коли той був ще цуценям він часто грався з ним, але тепер пес став нестерпним буркотуном. 
   Аль пройшов на кухню, їсти не хотілося, але саме там він знайшов прикріплену до холодильника записку написану ідеальним тонким почерком.