Перше побачення

Він запросив мене після школи на прогулянку в парк.
Сніг уже розтанув, але повітря залишалося прохолодним, і сонце тихо світило крізь блакитне небо.
— Я радий, що ти погодилася, — сказав Артем, коли ми йшли поруч. Його рука випадково торкнулася моєї. Не прямо, а так, щоб я відчула тепло.
— Я теж, — відповіла я, намагаючись не дивитися на нього занадто довго. Але це неможливо. Його присутність… вона огортала мене спокійною хвилею.
Ми сіли на лавку біля невеликого озера. Вода тихо плескалася, а сонце відбивалося в ній, ніби підкреслюючи цей момент.
— Знаєш, — почав він, — я боявся цього дня. Щоб… усе було не так.
— Не так як? — запитала я, нахилившись трохи ближче.
— Щоб ти подумала, що я якийсь герой із минулого. Але ти бачиш мене… справжнього. — Він посміхнувся. — І мені це важливо.
Я відчула, як серце стислося від тепла.
— Я теж хочу бачити тебе справжнього, — прошепотіла я.
Ми довго мовчали. Просто дивилися один на одного. І тоді він нахилився. Його руки обережно взяли мої, щоб я не відступила.
— Ти… мені дуже дорога, — тихо сказав він.
Я не змогла втриматися і підняла очі. Він нахилився ще ближче.
І наш поцілунок став довгим і ніжним. Без поспіху. Без страху.
Тільки ми. Тільки наші серця, що билися в одному ритмі.
Він обережно обійняв мене. Я притислася до нього. Вітер розвіював моє волосся, а наші обійми здавалися нескінченними.
— Тепер усе по-справжньому, — прошепотів він у моє вухо.
— Так, — відповіла я, посміхаючись. — І я хочу бути поруч.
Ми сиділи на лавці ще довго, тримаючись за руки, говорили про все і ні про що.
Це перше побачення стало для нас початком чогось більшого.
Чогось справжнього. Чогось, що не можна виміряти словами.
І в той день я зрозуміла: іноді найсильніша близькість не в тілі, а в серцях, які навчилися довіряти один одному. 💕