Правда без прикрас

Наступного дня я не дивилася на нього.
Він писав. Підходив. Просив поговорити.
Я мовчала.
Мені було не стільки боляче, скільки образливо. Не через те, що його вигнали. А через те, що він не довірився.
Після уроків мене зупинив Максим — хлопець із паралельного класу.
— Ти ж з Артемом спілкуєшся? — обережно запитав він.
Я напружилася.
— Чому питаєш?
Він зітхнув.
— Я знаю школу, звідки його перевели. У мене там друг вчиться.
Серце забилося швидше.
— І?
Максим подивився на мене серйозно.
— Його не вигнали за бійку. Як всі думають.
— Тоді за що?
— Він узяв провину на себе.
Я не одразу зрозуміла.
— Що?
— Його друг побився з хлопцем, який постійно чіплявся до однієї дівчини. Могли виключити обох. Але Артем сказав, що це він почав. І його перевели.
Я мовчала.
— Чому він це зробив? — прошепотіла я.
— Бо той друг мав проблеми вдома. І якщо б його вигнали… усе було б ще гірше.
Світ раптом став тихим.
— А Аліна? — ледь чутно запитала я.
Максим криво посміхнувся.
— Вона хотіла, щоб він зізнався правді й повернувся. Але він сказав, що не шкодує.
У мене всередині щось перевернулося.
Він не тікав.
Він захищав.
І не сказав мені… бо не хотів виглядати героєм.
Я різко розвернулася.
— Дякую, — кинула я й побігла.
Він стояв біля школи. Сам. З руками в кишенях. Як у перший день.
Коли він мене побачив — у його очах з’явилася надія.
— Ти все ж прийшла.
Я підійшла ближче.
— Чому ти не сказав?
Він опустив погляд.
— Бо це був мій вибір. Я не хотів, щоб ти дивилася на мене як на… хорошого хлопця.
— А ким ти хотів бути для мене?
Він підняв очі.
— Справжнім.
Я зробила ще крок.
— Тоді будь ним. Без таємниць.
Він мовчки кивнув.
Між нами знову стало тихо. Але тепер ця тиша була іншою.
— Ти не злишся? — тихо запитав він.
Я дивилася на нього кілька секунд.
— Злюся. Бо ти не довірився.
Його плечі трохи опустилися.
— Але… — продовжила я, — я пишаюся тобою.
Він здивовано завмер.
І в цей момент я зрозуміла — тепер я знаю його по-справжньому.
І, можливо… саме через це почуття стали ще глибшими.