Плітки

Я ще відчувала тепло його губ, коли почула знайомий голос.
— Вау.
Ми різко відсторонилися.
Аліна стояла за кілька метрів. Її очі блищали — але не від радості.
— Не знала, що все так швидко, — холодно сказала вона.
Я відчула, як серце знову напружилося.
— Це не твоя справа, — спокійно відповів Артем.
— Уже не моя? — вона усміхнулася, але ця усмішка була гострою. — Ти так думаєш?
Вона подивилася на мене.
— Ти ж розумієш, що він не завжди такий правильний?
Я мовчала.
Артем зробив крок уперед.
— Досить.
— Ні, нехай знає, — продовжила Аліна. — Ти ж не розповів їй, чому насправді перевівся?
Я відчула, як усередині щось похололо.
— Аліно, — попередив він.
— Він перевівся не через «новий початок», — сказала вона, дивлячись прямо на мене. — Його вигнали.
Тиша.
Світ ніби завмер.
Я подивилася на Артема.
— Це правда? — тихо запитала я.
Він стиснув щелепи.
— Це не так просто.
— Тобто так, — прошепотіла я.
Аліна задоволено видихнула.
— Я ж казала.
— Замовкни, — різко сказав Артем. У його голосі з’явилася твердість, якої я ще не чула.
Але було вже пізно.
Сумнів закрався в мене всередину, як холодний вітер.
— Чому ти мені не сказав? — я дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, де правда.
— Бо хотів, щоб ти спочатку побачила мене, а не чутки.
— Але це не чутки, так?
Він мовчав.
Це мовчання боліло більше за будь-які слова.
— Мені потрібно подумати, — тихо сказала я.
— Почекай…
Але я вже відступила.
Сніг знову почав падати — густий, різкий.
Я не оберталася.
І вперше з моменту нашої зустрічі я не була впевнена, що знаю, хто він насправді.
А позаду я чула тільки його голос:
— Це не те, що ти думаєш!
Але що саме я думаю?