Перший крок

Того вечора я довго не могла заснути.
Його слова крутилися в голові. Його дотик. Те, як він дивився на мене — без сумніву.
Наступного дня після уроків він написав:
«Вийдеш на 10 хвилин?»
Я довго дивилася на повідомлення.
А потім відповіла: «Добре».
Він чекав біля школи. Без шуму, без друзів. Просто стояв, засунувши руки в кишені.
— Привіт, — тихо сказав він, коли я підійшла.
— Привіт.
Між нами була та сама напруга, що й учора. Але тепер вона не лякала.
— Я не хочу, щоб ти думала, ніби ти запасний варіант, — сказав він одразу. — Ти не втеча. І не заміна.
Я мовчала, слухаючи кожне слово.
— Коли я побачив тебе в перший день… — він усміхнувся. — Ти дивилася так, ніби бачиш мене справжнього.
Серце знову почало швидше битися.
— А який ти справжній? — прошепотіла я.
Він зробив крок ближче.
— Трохи заплутаний. Але чесний.
Вітер злегка підняв моє волосся. Він обережно заправив пасмо за моє вухо.
Його пальці торкнулися моєї щоки — ледь-ледь. Наче питаючи дозволу.
Я не відступила.
Навпаки — зробила пів кроку назустріч.
Між нами залишилося зовсім мало простору. Я чула його подих. Бачила, як він нервово ковтає.
— Якщо скажеш «ні» — я зупинюся, — тихо сказав він.
Я похитала головою.
І тоді він обережно нахилився.
Його губи торкнулися моїх так несміливо, що це було майже як подих. Легко. Тепло. Наче перший промінь сонця після довгої зими.
Час ніби зупинився.
У цьому поцілунку не було поспіху. Тільки щирість. І тремтіння, яке проходило крізь мене до самих пальців.
Коли він відсторонився, його лоб легенько торкнувся мого.
— Тепер усе по-справжньому, — прошепотів він.
Я посміхнулася.
— Тепер усе складніше, — відповіла я.
Він тихо засміявся.
— Але й краще.
Я знала — попереду будуть ревнощі, плітки, можливо, ще сварки.
Але в той момент це не мало значення.
Бо наш перший поцілунок був не про драму.
Він був про вибір.
І ми зробили його разом.