Вибір

Я вже майже пішла, коли почула його голос.
— Аліно, зачекай.
Я завмерла. Серце стислося.
— Нам не потрібно говорити наодинці, — спокійно сказав Артем.
Аліна здивовано підняла брови.
— Серйозно? Ти будеш це робити тут?
— Так.
Коридор стих. Кілька учнів зупинилися неподалік, роблячи вигляд, що не слухають.
— Я не тікав, — продовжив він. — Я просто більше не хочу жити тим, що було.
— Тобто три роки нічого не значать? — її голос став холоднішим.
Три роки.
У мене всередині щось різко впало.
Артем глянув на мене. І в його погляді не було сумніву.
— Значили. Але це закінчилося.
— Через неї? — Аліна кинула погляд у мій бік.
Я вже хотіла піти. Не хотіла бути причиною чужої сварки.
Але Артем зробив крок уперед.
— Через те, що я змінився, — твердо сказав він. — І не хочу повертатися назад.
Тиша.
Аліна стиснула губи.
— Ти пошкодуєш.
Вона розвернулася і пішла, не озираючись.
Коридор поволі ожив.
Я стояла нерухомо.
— Чому ти це зробив? — тихо запитала я.
— Бо правда проста, — він підійшов ближче. — Я не хочу починати нове життя, постійно озираючись.
— І що це за «нове життя»?
Він подивився мені в очі так, що мені стало важко дихати.
— Те, де я можу бути чесним. І де мені важлива одна людина.
— Хто? — мій голос ледь чутний.
Він не відповів словами.
Просто обережно взяв мене за руку.
Тепло його долоні було справжнім. Спокійним. Впевненим.
— Якщо ти дозволиш, — тихо сказав він.
Я дивилася на наші руки. На те, як природно вони виглядають разом.
І вперше за ці дні страх відступив.
— Це складно, — прошепотіла я.
— Я знаю.
— Вона так просто не відступить.
— Я теж.
Між нами не було гучних зізнань. Не було пафосу.
Тільки тиша… і його пальці, які трохи міцніше стиснули мої.
І я зрозуміла — він уже зробив свій вибір.
Питання тільки в тому, чи готова я зробити свій.