Тіні минулого

Наступного дня в школі було дивно тихо.
Артем запізнювався.
Я сама не розуміла, чому так нервую. Постійно поглядала на двері. І коли він нарешті зайшов до класу — серце чомусь полегшено видихнуло.
Але він був не сам.
Поруч із ним стояла дівчина. Висока, з ідеально вкладеним волоссям і впевненим поглядом.
— Це Аліна, — сказала вчителька. — Вона теж перевелася.
Артем не дивився на мене.
Аліна швидко окинула клас оцінюючим поглядом… і раптом усміхнулася, побачивши мене.
— О, ти тут сидиш? — сказала вона Артему так, ніби знала його давно.
У мене всередині щось стиснулося.
Вона сіла позаду нас.
Урок почався, але я майже нічого не чула.
— Ти в порядку? — тихо спитав Артем.
— Так, — коротко відповіла я.
— Ти змінилася.
— Просто думаю.
Він зітхнув.
На перерві я почула, як Аліна сміється десь у коридорі. Її сміх був гучним і впевненим.
Я не хотіла підслуховувати. Але почула.
— Ти ж розумієш, що це ненадовго? — сказала вона йому.
— Аліно, не починай, — відповів Артем.
— Ти думаєш, можна просто втекти й почати заново?
Я не стала слухати далі.
У грудях стало холодно.
Після уроків я швидко зібрала речі. Але Артем перехопив мене біля дверей.
— Нам треба поговорити.
— Про що? — я намагалася звучати спокійно.
— Про те, що ти чула.
Я мовчала.
— Аліна — це минуле. Воно не має значення.
— Тоді чому вона тут?
Він на секунду замовк.
— Бо минуле не завжди відпускає одразу.
Я дивилася на нього і вперше відчула страх. Не через Аліну.
Через те, що мені вже болить.
— Я не хочу бути частиною чиїхось незавершених історій, — тихо сказала я.
Він підійшов ближче.
— Ти не частина минулого. Ти… щось інше.
— Що саме?
Він хотів відповісти.
Але в цей момент із-за спини з’явилася Аліна.
— Артеме, нам потрібно поговорити. Наодинці.
Її погляд ковзнув по мені холодною хвилею.
І я раптом зрозуміла — ця історія буде складнішою, ніж я думала.