Непрошений погляд

Урок тривав вічність.
Я намагалася слухати вчительку, але постійно відчувала його присутність поруч. Артем сидів занадто близько. Його рука іноді торкалася моєї, коли він щось записував.
— Ти добре конспектуєш, — тихо сказав він.
— Дякую… — відповіла я, не піднімаючи очей.
— Можна я потім сфотографую?
— Якщо будеш чемним новеньким.
Він усміхнувся так, ніби я сказала щось набагато цікавіше.
На перерві до нас одразу підійшли дівчата.
— Артеме, ти звідки перевівся?
— У тебе є дівчина?
— Ти займаєшся спортом?
Я вже хотіла тихо вислизнути, але він раптом сказав:
— А можна я спочатку поговорю з… — він подивився на мене. — З тобою.
У класі стало тихо.
— Зі мною? — я здивовано підняла брови.
— Так. Ти ж сидиш поруч. Треба ж із кимось подружитися.
Я відчула, як щоки зрадницьки теплішають.
Ми вийшли в коридор. За вікном падав легкий сніг.
— Чому саме я? — запитала я.
Він на секунду задумався.
— Бо ти не дивишся на мене так, як інші.
— І як же вони дивляться?
— Наче вже придумали про мене історію.
— А я?
Він зробив крок ближче. Не надто близько — просто так, щоб я чула його голос тільки для себе.
— А ти дивишся так, ніби хочеш дізнатися правду.
Моє серце зробило дивний стрибок.
— І яка ж вона, ця правда?
Він усміхнувся, але цього разу в його очах було щось інше. Трохи суму. Трохи таємниці.
— Можливо, я розкажу тобі. Але не сьогодні.
І саме в цей момент задзвенів дзвінок.
Він пішов першим. Я дивилася йому вслід і раптом зрозуміла — цей хлопець точно не просто новенький.
І чомусь я вже хотіла дізнатися, що він приховує.