ГЛАВА 57

      Богдан.

     Вилітаю з квартири слідом за Лілею, жадібно хапаючи ротом повітря. Це що я тільки що зробив? Облизую губи, відчуваючи ще й досі солодкий післясмак. В якийсь момент мозок відмовився контролювати мої рухи і вчинки. Щось клацнуло усередині. Що ж, Юліане, ти сам затіяв гру у пляшку, тож маєш те що маєш…

     Відповіла одразу! Ще й як відповіла, аж дах знесло. Як тоді у школі, вперше знесло. Та ще й той кулон, який подарував їй на морі. Невже не позбулася останніх споминів? Лишила! Дивно. Все дивно! 

     Наздоганяю Лілію. Міг би звичайно забити на все, та не звик ображати, завдаючи болю. 

- Зачекай! - кричу вслід.

- Для чого!? - огризнулася, але зупинилася. - Все і так зрозуміло! 

- Я ж попереджав, Лільо! Без образ! - відповідаю.

     Лапатий сніг валить, засипаючи все навкруги, засліплює. 

- Коли я просила запросити мене кудись, хіба я це мала на увазі? - дівчина почала витирати від крапель обличчя долонями, сніжинки торкаючись теплої шкіри одразу розтавали. Туш змішуючись з зайвою вологою і сльозами, потекла.

- Не я вигадав цю гру! - божевілля якесь, чому я маю виправдовуватися? Вона мені взагалі хто? Дівчина, наречена, дружина? Чи просто колега, яка сама напросилася на побачення. 

- Хто вона? - влаштувала знову допит. 

- Кохаю її ясно? Давно! Ніхто не потрібен більше! Жодна! - більше не в силах стримуватися. 

      Засовую руки глибоко в кишені, йду геть, не розбираючи дороги.

     Навіщо взагалі повівся й узяв її з собою? Щоб не виглядати нікчемним одинаком, який “зітхає” по втраченому коханню… Вийшло? Радий? Тепер же ж ще ліпше! Правда? Так ліпше, що аж вити хочеться! А ще більше хочеться повернутися назад і випхати того “польського перця” з домівки Рудої. Але спочатку витрусити дух з того Юліана за кожен дотик до неї, за кожен поцілунок, за кожну ніч проведену з нею! 

      Віка.

     Привіт, мій любий щоденнику. Як оговтатися від таких реалістичних снів? Вчорашній поцілунок в мені щось зламав, зачепивши за живе. З ніжним дотиком до моїх губ прийшло розуміння наскільки я хвора ним. Моє тіло в полоні бажання: сильного, нестримного. Він єдиний, моя жага, моє кохання до нестями. Мій відчай! Без нього моя душа порожня, самотня, покинута. Я можу тікати куди завгодно, але увесь час повертатимуся, щоб знову й знову зустрітися з ним очима. Душею я його, давно, з першого дотику, як би я цього не заперечувала. 

- Ти вже прокинулася? Сьогодні рання! - Юліан потер очі й натягнув вище ковдру. - Котра зараз година?

- Восьма! - ховаю щоденника, засовуючи під низ кіпи речей у шухляді. 

- Це тобі після вчорашнього поцілунку не спиться? - запитав підморгуючи. - Уф-ф! Аж мені було гаряче! Заздрю тобі, подруго!

- Немає чому заздрити! - з сумом відповіла.

- Не знаю, не знаю! - проспівав товариш. - Такими очима на тебе увесь час витріщався. Байдужістю там і не пахне! 

- Може ти забув, то я нагадаю! Він був не сам! 

- От дурненька! - торкнувся кінчиком вказівного пальця до мого носа. - Коли тобі хтось страшенно подобається ти дозволиш собі “запалювати” з іншим? Та ще так, що тільки після побаченого запалити цигарку схотілося! Якби не було нікого поряд, ви б вже стрибнули в ліжко!

- Юліане! - закочую очі. - Що ти верзеш?

- Те, що бачив, крихітко! Та від вас $ексом і шаленою хімією за кілометр несло!

- Досить! Вгамуйся! - намагаюся осадити його, бо вже бачити не можу його задоволене обличчя. - То які плани в нас на сьогодні?

- В тебе, любонько! - виправив мене Юліан.

- Тобто, в мене? А ти? 

- А в мене справи! - він попрямував у ванну.

- Які такі справи? - помельтешила слідом за ним. Два дні в Києві і в нього справи! Нічого собі!

- Ти що надумала підглядати за мною? - обурився він. - Дівчино, де ваші манери! Те що я спав з тобою в одному ліжку, не привід для близького знайомства! 

      Я зараз задушу цього самовпевненого типчика власними руками! 

      Випхав мене з ванної і зачинив на заслін двері! От же ж! Злості просто не вистачає!