ГЛАВА 48

       Богдан.

      Прокинувся вранці в своєму ліжку. Чотири години сну і дзвінок будильника зруйнував ранкову тишу. Після тривалої дороги все тіло боліло. Потягнувся. Треба вставати, як би сильно цього не хотілося. Робочі дні ніхто не відміняв.

      Зварив міцну каву в гейзерній кавоварці. Нашвидкоруч приготував сніданок. 

      Мій телефон, що лежав на кухонній стільниці ожив й залунав знайомою мелодіє.

- Алло! - прийняв виклик.

- Привіт! - почувся голос Арсена. - Куди зник? Телефонував тобі всі вихідні, ти був поза зоною досяжності. 

- Були справи. - налив у чашку каву, але трішки незграбно. Обпікся. Висварився про себе.

- Які такі справи? Якщо навіть ліпший друг про них не знає! - доколупував товариш.

- Чого ти хочеш? - запитав роздратовано, витираючи кавову калюжу. - Тобі треба звіт? Зірвався я ясно?!

- Тобто!? - голос Арсена звучав досить сполохано. Напевно перебирає зараз у своїй голові всі найгірші сценарії. 

- Їздив до Рудої! 

- Ти знаєш де вона? - здивувався він. - Звідки?

- Звідки, звідки. - буркнув. - Батько Віки проговорився сестрі тобто моїй хрещеній, та далі увімкнула сарафанне радіо…

- І ти її бачив? - не припиняв допит Арсен.

- Так! - видихнув я.

- І говорив? 

- Ні! Може вже досить?

- То де вона зараз? - проігнорував мої слова. 

- В Польщі. Навчається там. 

- Ясно! - Сєня нарешті задовольнив свою цікавість.

- Одного не розумію, навіщо так далеко їхати, щоб просто поглянути на Руду?

- Хотів упевнитися, що з нею все гаразд. 

       Перекинувшись ще парою десятків слів закінчив розмову з другом і почав збиратися на роботу.

       А й справді? Лише ж для цього їздив у Варшаву, щоб переконатися, що з нею все гаразд? Чи зараз намагаюся сам себе обдурити. Та аби лише себе, ще й ліпшого друга. Насправді без неї відчував такий нестерпний біль, наче тої ночі втратив найважливіше у своєму житті. Як тоді, три роки тому. Лише з різницею, що зараз важче у сотні разів. Тоді вона була недосяжною зіркою на небі. Зараз же тримав свою примарну мрію в руках. Торкався її, цілував, більше того, вона сама відповідала і без огиди, дивилася на мене закоханими очима. І в одну мить я її втратив… 

       Вона своєю втечею просто забрала сенс мого життя. Звичайно я не перестав дихати, чи існувати, я лишився ззовні все тим самим Богданом Яценко,  але всередині я лише існую. Існую на межі відчаю. І не кинувся одразу її шукати, розуміючи, що третього разу вже просто не витримаю. 

      Моїм вчинкам теж немає виправдання. Вчиняв не завжди вірно і можливо не зовсім достойно, коли перший раз таємно поцупив її поцілунок, прикинувшись іншим. Та чи був би в мене, простого ботана, шанс бодай хоча б доторкнутися до неї?  

     А зараз? Зараз я інший. Маю власне житло і класну роботу. Друзів. Гарну сім’ю. І мені так пощастило, що батьки живі. Що можу приїздити до них і вони мене чекають. Та найголовніше - люблять. 

      Ось. Вже і робота. Лишив у дворі свого “залізного коня” й попрямував до свого офісу, стягуючи на ходу шолом.

- Привіт! - почувся знайомий жіночий голос.

    Ліля - новенька дівчина, яку прийняли до бухгалтерії наздогнала мене біля вхідних дверей. Та ще й примудрилася не впасти на таких то підборах. Диву даєшся, як дівчата на них не то що ходять і досі мають цілі ноги, а ще й бігають зі спринтерською швидкістю.

- Привіт! - відповів пропускаючи дівчину уперед.

- Богданчику, я нарешті діждуся коли ти мене запросиш кудись? Або ж хоча б покатаєш на своєму байку? - кокетливо запитала і склала губки качечкою. Боже, хто їм сказав, що це має виглядати спокусливо? 

- Лільо! Давай як є! Ну щоб ти не чекала від мене дій, на які я точно зараз не здатен! - зупинився навпроти неї і зазирнув в її темно-карі очі. 

- І на що ж ти не здатен?... - вона провела пальчиками по гудзикам на моїй сорочці й провакаційно та еротично на її погляд облизала свої підкачані філерами губи. Ця дівчина взагалі може дослухати до кінця? 

- На стосунки, Лільо! - зробив акцент на середньому слові. - Чи тобі від мене потрібно не це? Навряд чи така дівчина як ти задовільниться простою інтригою. Зможеш потім кожного разу бачити мій фейс?

      Дівчина явно знітилася. Принаймні певний процес у вигляді роздумів все ж таки було запущено в її голівці. Але що відповісти мені вона  так і не знайшла. Тому ми просто розбрелися по різним кабінетам. І на дев’ять годин я випав з реальності, занурившись по вуха в роботу.