ГЛАВА 33

        Богдан.

      Вирушив куди очі бачили, знаходячись на якомусь автопілоті. Пульс стукає у скронях до болю стискаючи серце. Навіть не одразу зрозумів, що у кишені давно вже ожив стільниковий телефон і на всю вулицю грає басами Рамштайну. На екрані засвітився номер Арсена. Пофік! Відбився й продовжив свій шлях, запхавши руки глибоко в кишені. Через сто метрів телефон знову завібрував. Цього разу - Марія. Секунд з десять покрутив в руках телефон. Але все ж таки прийняв виклик.

- Привіт! - почувся в слухавці знайомий голос. - Дане? Чуєш мене? - перепитала бо я все ще мовчав.

- Так! - відповів, набравши повні легені повітря, знову скривився від болю. 

- Де ти зараз? 

- Яка різниця! - буркнув.

- Ми з Арсеном чекаємо тебе в його кафе! - промовила вона наче сувора вихователька в садочку.

- Іншим разом! - відмахнувся, зараз точно не хочу нікого бачити.

- Ні! Богдан Яценко! Ви не зрозуміли, тягніть свою дупу негайно сюди! - грізно промовила, навіть мамця в дитинстві мене так не лаштувала. Ось він темний бік дружби з дівчиною. І не нагримаєш, бо вони тендітні, одразу в сльози. Зате найкращі приборкувачі зубатих тигрів - жінки! 

          На дорогу витратив хвилин тридцять. Потупцював ще перед входом в кафе, переминаючись з ноги на ногу. Треба заспокоїтися, запхати те що відчуваю поглибше щоб бути в змозі хоч розмовляти з друзями. Та двері відчинилися, хтось з відвідувачів саме виходив і мене помітив Арсен. Сенс вдавати йолопа, заходь, якщо приперся.

- Привіт! - промовила Маша привітно і навіть лагідно, і куди поділася вихователька, яку вона увімкнула півгодини тому.

- Привіт! - шаркнув стільцем об підлогу і всівся так щоб бачити їх обох, склавши руки в замок на столі.

- Каву? - поцікавився Сєня.

- Було б непогано. - відповів,  а той заходився готувати напій.

          Тим часом Марія сіла поряд і нахилилася до мене ближче, зазирнула в очі, - “Що між Вами сталося?”

- Ти про що? - мої вилиці напружилися.

- Дурника не вмикай! - от, знову я наче в дитячому садку група “ведмежа”.

- Вчора мені подзвонила увечері Віка й попросила зустрітися… - продовжила вона вже пошепки.

- І що далі? - в мене навіть волосся на руках стало дибки від напруги і від паузи, яка затяглася, що треба дихати взагалі забув, так в жар кинуло, що аж навіть долоні спітніли. 

- Нічого! З неї ще спробуй щось витягнути! Сказала лише, що посварилися, а додому йти не хоче, бо там чекає Лєра.

- То де вона ночувала? - наважився спитати, бо ще хвилина і з'їду з глузду. 

- Звичайно що в мене! А де ж ще? - обурилася Маша, подивилася на мене таким поглядом, наче я “дурник” і не відповів на саме просте запитання з математики.

- А Марк!? - запитав і стиснув щелепу.

- А що Марк? - перепитала Маша. - Марк зустрічається з Лєрою! Та стверджує, що в них все серйозно!

- Ось твоя кава! Так як ти любиш! - поставив паперовий стаканчик перед ним Арсен.

- Пий Отелло! А то виглядаєш так собі! - Маша пройшлася долонею по моїй гриві, намагаючись хоч трішки пригладити стирчащий чуб. 

- Тобі б зараз дівчину свою в обіймах тримати, а ти… - о ще один вчитель обізвався. 

- Не хотів лякати! - З сумом у голосі видав і підняв догори свій світшот.

- Йок макарьок! Це де ти так? - брови Арсена поповзли до гори.

- Машо! Не прохопись Рудій будь ласка! Я і так повівся…

- Та куди ж тебе діниш! Ох і парочка з Вас! Обоє-рябоє! - вигукнула й поглянула на годинника. В мене лишається півгодини до роботи. Ще треба раз пробігтися по меню. 

- Я відвезу! 

- Може я сама?

- Ще чого! Сама! 

- Та знову тебе від роботи відволікати! - мені здається, чи ці двоє вже щось мутять без мене?

- Мене підмінять! - підморгнув нам Сєня! - Ось! - показав в бік дверей, які щойно відчинилися і до кав'ярні увійшов молодий хлопчина.

- Привіт! - Арсен поздоровався з ним за руку. - Знайомтеся, Ростик! 

      Ростик кивнув і відразу почимчикував за барну стійку, наче робив це десяток разів і свій тут у доску пацан.

- От тепер я вільний! - перекинув через плече сумку Сєня.

      Не знаю, чи то так від кави розвиднілося мені, чи то від гарних новин. Але після розмови з Машею мені дійсно стало краще. Ще б тепер придумати, як помиритися з Вікою.