ГЛАВА 32

       Богдан.

      Навіщо відпустив  саму? Ніколи собі цього не пробачу! Вискочив слідом майже одразу, та вона кудись зникла. Подзвонив - не бере слухавку. Відправився до неї додому. Може пощастить… Та відчинила Лєра.

- Привіт! - сонно заморгала дівчина.

- Віка вдома? - одразу запитав.

- Віка? Ні! - Валерія озирнулася, наче привида побачила. - Та вона ж до тебе поїхала наче!

- Так! До мене! - прохрипів, бо губи і горло одразу пересохли.

- Зайдеш? - відійшла убік звільняючи прохід. 

- Ні! Дякую! - знесилено видихнув, скривившись від болю й поплівся вниз по сходах.

       Де вона зараз? З ким? А якщо з Вікою щось станеться? Або потрапить у якусь пригоду!

       Усівся на лавку під під'їздом. Не зрушу з місця доки не побочу її.

      Віка. 

      Ранком, вже на підході до свого будинку помітила до болю знайому автівку. Марк пригальмував і певний час їхав слідом за мною, а потім взагалі припаркувався біля узбіччя, вийшов з машини і швидко покрокував слідом, наздогнавши мене.

- І що це ти тут робиш? - безцеремонно почав розмову. 

- Бігати ранком почала! Ти не знав?

- І від кого це ти бігаєш спозаранку? Чи не запізно додому повертаєшся? - він скептично обвів мене поглядом. В його мозку один пазл все ніяк не хотів підлаштовуватися до іншого. Як і те, що можна бігати вранці у джинсах.

- Послухай! Марку! Ти бува не в роль мого татка загрався? 

- Ти! Ти! - почав вигукувати. - Ти погано впливаєш на мою дівчину! 

- Ну то зніми Лєрі житло деінде! Врятуй із цього лігва пороку та розпусти! - повернула за ріг і моє серце впало кудись у шлунок, передавивши собою усіх метеликів, які мешкали там.

       Бодя підвівся з лавки біля мого будинку. Під очима зялягли темні кола, волосся скуйовджене. Похмурий, брови зведені на переніссі, вилиці напружені. Та ще й Марк треться поряд. А я не можу відвести очей від Богдана. 

- Ось, повертаю! - випльовує слова зі злістю Марк. - Нагулялася руда кішка!

       Дан відвів погляд від мене, поглянувши на Марка так, що той зрозумів, треба робити ноги… Зірок звичайно на небі вже немає, але листя на деревах порозглядати то завжди будь ласка… 

- Добре що жива! - хриплим голосом промовляє Богдан і йде геть, ігноруючи мою присутність, проходячи повз.

- Бодя! - окликую його бо інші слова просто застрягають в горлі. 

       Ситуація ще гірша ніж була вчора ввечері. Ще й дофантазувати можна що завгодно. Починаючи хоча б з того, що ніч я провела в обіймах Марка, щойно посварилася з Богданом. Даремно вчора я вважала, що гірше нікуди. То виявляється було ще не дно!

        Богдан.

      Злість, ревнощі, розпач змішалися докупи, аж до нудоти, в перемішку з болем. Моя дівчинка, моя Руда. Чужі руки торкаються тебе, губи цілують. Наївний, дурний, повірив у твою щирість, як і в те, що ти до  мене хоч щось відчуваєш. Обпікся раз, думав, що ця історія не повториться. А зараз і натовпу не треба, як тоді в школі, досить просто поглянути тобі у вічі.