ГЛАВА 29

      Віка.

     Нарешті наступила тиша. Лєра визначилася з образом і перестала влаштовувати навколо себе безлад із десятка речей. 

      Квартиру заполонили її особисті дрібнички. У ванній кімнаті, передпокої, гостьовій, навіть кухні скрізь її речі. Здається наче вона таким чином “мітить територію”, лишаючи їх навколо. 

      Чи то я так захопилася роботою та час так швидко сплив, чи то Валерія швиденько повернулася, але як є, вона точно не забарилася.

- Допоможи! - викрикнула, намагаючись пропхатися у дверний прохід разом з безліччю пакетів, як великих так і маленьких.

- Що це? 

- А на що схоже? Нові речі, звичайно!

- Навіщо стільки? - здивовано поцікавилася.

- Як це навіщо? - обурилася Лєра і розвалилася в кріслі навпроти. - Інститут, робота, прогулянки і далі за списком. Що я маю виглядати, як та “чушка” з провінції? 

- Але до першого вересня безліч часу!

- Нічого, а потім не буде часу. Тим паче треба користуватися, доки є можливість.

     Це вона про Марка зараз? Зрозуміло, що не власні кошти витрачає. Знаю я її “щедрість”, коли за покупки треба самій платити. 

- А ти? Так увесь день і проведеш за ноутом? Від роботи коні дохнуть! 

- Зроблю більше, буду вільніша наступного дня! 

- А що Богдан? Ви сьогодні зустрічаєтеся? - запитала й полізла в черговий пакет за обновкою. Це тепер ще піввечора приміряти буде, крутитися біля дзеркала, а потім це все полетить у шафу, забудеться, й навряд чи хоч раз одягне свій  “скарб”.

- Ні, - відповіла тихо, - сказав, що зайнятий сьогодні.

- Сьогодні зайнятий, вчора зайнятий! Ти якось занадто спокійно і з байдужістю до цього ставишся! - почала повчати подруга. - А це між тім досить тривожні дзвіночки. Може в нього тут залишилася дівчина в той час, як він розважався в Затоці з тобою і Машею! - її припущення боляче зашкрябало, чіпляючи за живе. 

- До чого тут Маша? - запитала роздратовано.

- М-м. Дійсно! До чого ж вона тут? Може до того, що якби тебе не було то в них все склалося б? 

- Вони просто дружать!

- Дружать! Та ти одна наївність! Ставай у чергу, будеш десятою подружкою! Наш Дан вже взагалі то не той ким був колись. Сама ж на зовнішність його повелася. Дівчатами крутить не гірше ніж ти хлопцями!

- Лєро, може досить? - підхопилася.

- Та чого ти? Чи на правду ображаються? - невинно поцікавилася Валерія, склавши губки бантиком. - Просто візьми і переконайся! І хай я буду не права! Навіть вибачусь!

- Як ти хочеш щоб я пересвідчилася? - стала навпроти неї, підперши боки руками. - Маю зателефонувати, щоб ще раз взнати, що він вдома і сам?

- Це занадто просто і легко обвести тебе навколо пальця. 

- То як тоді? 

- Що тобі заважає поїхати до нього додому?

- А якщо я його не застану?

- Ну він же ж дома колись ночує? 

- Я не знаю його адреси! - а й справді, відтоді, як ми повернулися до Києва я ще жодного разу не була в нього вдома. Тому відповідь правдива, а не тому, що я захотіла відмовитися від цієї авантюри таким чином.

- П-ф, - видихнула Лєра й занурила руку вглиб своєї сумочки, потім дістала звідти свій записник. - ось, зроби фото адреси. Чого кліпаєш, забула, що він мамин хрещеник?

       Може Лєра справді права? Що такого, якщо завітаю до свого хлопця? Вони ж зустрічаються, чи як? І в цьому немає нічого такого! А я не буду виглядати занадто нав’язливою чи надокучливою. Та й краще провести вечір з тим хто тобі не байдужий, чим спостерігати за шоу “перетворень та перевдягань”.

      Богдан.

      Підійшов до дзеркала, підняв догори футболку. Дідько. Довга подряпина тягнеться через увесь бік. Та ще й синій, майже чорний синець на ребрах. Щесаний лікоть та плече. Добряче ж я вчора.

      Гірше за фізичний біль, лише те, що прийшлося відмінити зустріч з Вікою. 

      Вдихнув трішки глибше ніж зазвичай і одразу закашлявся. Ніяк не звикну, що краще глибоко не дихати обережніше. 

      Налив повну склянку мінеральної води й повернувся до кімнати де зручно вмостився на дивані. Принаймні так нічого не болить.

      Пролунав дзвінок над вхідними дверима. Хто це може бути? Наче нікого не чекаю!

- Секунду! - вигукую й одночасно стягую футболку з коротким рукавом, яка не приховує всі синці та подряпини, натомість надягаю лонгслів з довгим рукавом та йду  нарешті відчиняти.

- Привіт! - ошелешений обводжу Віку поглядом. - Що ти тут робиш? З тобою все гаразд?

- Так. - стає навшпиньки та обіймає. - Просто скучила! Вирішила зробити сюрприз. Можна зайти? - питає, а я розумію, що досить не ввічливо тримати дівчину на порозі.

- Звичайно! - відходжу в бік, пропускаючи її до квартири.

     Трішки ніяково. Житло з’ємне та ще й досить бюджетне. Але підтримую його в чистоті. Що можу - лагоджу. Навіть освіжив косметичним ремонтом. Та може вона звикла до більшого… 

- Пригостити тебе чимось? - цікавлюся. 

- Ні дякую! - озирається, але відрази на обличчі не бачу. Лише проста цікавість. - Ти себе добре почуваєш?

- Та наче! - не збрехав, але і правду не хочу розповідати. Переживатиме, сваритиметься. Навіщо їй зайві переживання?

- Може подивимося якийсь фільм разом? Якщо ти не дуже зайнятий. 

- Давай! - віддаю їй пульт.

       Довго клацає, змінюючи канали, доки не зупиняється на одному. Старий фільм, здається “Міцний горішок”, але у порівнянні з іншими - не самий гірший. Зручно вмощується поряд зі мною. Притуляється саме з того боку де добряча гематома та синець на ребрах. Вже навіть встигла декілька разів зачепити. Зціпив зуби від болю, але втримався.